Він спрямував усмішку до мереживних маків.
— Як думаєш, Джеку? Це через Лару?
— Там не було твоєї провини, Ніку.
Усмішка зникла.
— Тут я вивчаю єдине, що продовжує мене лякати. Самого себе. І в цьому процесі не страждає ніхто інший.
— І він не допомагає нікому іншому, — зазначив я.
— Так. Це аксіоматично. — Він озирнувся на мене. — А ти, значить, теж революціонер? Один із вірних неоквеллістів?
— Та не дуже.
— Але Зреченню ти не надто співчуваєш?
Я знизав плечима.
— Воно нешкідливе. Як ти й сказав. І якщо хтось не хоче, то його не примушують. Але виходить, що ви розраховуєте на те, що решта надаватиме вам інфраструктуру для підтримки вашого способу життя. Мені здається, що це наріжна хиба Зречення сама по собі.
Я був нагороджений усмішкою.
— Так, для багатьох із нас це випробування віри. Звісно, ми віримо, що врешті все людство перейде до віртуальності слідом за нами. А ми тут лиш готуємо шлях. Розвідуємо стежку, так би мовити.
— Ага, — рубонув Бразил. — А тим часом зовнішній світ розвалюється й падає нам на голови.
— Світ завжди розвалювався, Джеку. Ти справді думаєш, що те, чим ми там займалися, дрібні крадіжки й акти непокори, дійсно могли щось змінити?
— Ми збираємо команду на Рилу, — раптом рішуче видав Бразил. — Ось що ми хочемо змінити, Ніку. І ось де.
Я прочистив горло.
— З твоєю допомогою.
— О.
— Так, нам потрібен маршрут, Ніку, — Бразил підвівся, відійшов у кут садочка й підвищив голос, ніби тепер, коли таємниця була видана, він хотів, щоб навіть гучність розмови показувала його рішучість. — А ти схильний до того, щоб видати нам його? Скажімо, заради старих часів?
Нацуме звівся на ноги й прискіпливо мене оцінив.
— Ти колись видирався морськими стрімчаками?
— Ні. Але мій чохол знає, як воно робиться.
Він на секунду зазирнув мені в очі. Наче обробляв мої слова, а вони не піддавалися. А тоді він раптом аж кашлянув сміхом, котрий не пасував людині, до якої ми балакали.
— Твій чохол знає, як воно робиться? — сміх видрібнився до більш керованого хихотіння, а тоді переріс у твердий поважний погляд. — Тобі знадобиться дещо більше. Ти знаєш, що на верхній третині Рильських Скель гніздяться цілі колонії лисокрилів? Імовірно, що зараз їх навіть більше, ніж коли я туди піднімався. Ти знаєш, що довкруж нижчого муру іде навислий гребінь, і один тільки Будда знає, наскільки вони вдосконалили вбудовані в нього механізми проти втручань відтоді, як я там бував? Ти ж знаєш, що течія коло підніжжя Рили винесе твоє поламане тіло аж на середину Плеса, перш ніж його викине на якийсь камінь?
— Ну, — знизав плечима я. — Принаймні якщо я впаду, то мене не підберуть і не допитають.
Нацуме глянув на Бразила.
— Скільки йому років?
— Дай йому спокій, Ніку. На ньому ейшундівський витвір, котрий він знайшов, за його словами, поки тинявся Новим Хоккайдо, заробляючи на життя знищенням віймінтів. Ти ж знаєш, що воно за віймінти, чи не так?
— Знаю, — Нацуме і далі дивився на мене. — Ми тут чули новини про Мечека.
— Зараз це не такі вже й новини, Ніку, — сказав Бразил з очевидною втіхою.
— На тобі справді «Ейшундо»?
Я кивнув.
— Ти знаєш, чого він вартий?
— Так, мені вже кілька разів показали.
Бразил нетерпляче тупцяв на каменях дворика.
— Слухай, Ніку, ти розкажеш нам про маршрут чи ні? Чи ти хвилюєшся, що ми поб’ємо твій рекорд?
— Тільки вб’єтеся, а обидві ваші пам’яті загубляться навіки. Чого б я вам допомагав це зробити?
— Слухай, Ніку — ти ж зрікся світу і плоті, пам’ятаєш? Чого тебе хвилює наша доля в реальному світі?
— Мене хвилює, що ви обоє дурні як срака, Джеку.
Бразил вискалився, можливо, через непристойність, яку нарешті спромігся видобути зі свого колишнього героя.
— Так, але ми принаймні ще у грі. І ти знаєш, що ми все одно підемо на це, з твоєю допомогою або без неї. Тому…
— Гаразд, — Нацуме простягнув руки. — Ви отримаєте своє. Просто зараз. Я навіть опишу вам його, яку б користь вам воно не принесло. Так, рушайте. Ідіть і помріть на Рильських Скелях. Може, такий рівень справжності вам сподобається.