На іншому боці кімнати переходу Бразил уже стояв на ногах і балакав до сувороликої Сьєрри Трес, котра якось повернула і свого бластера, і мою «Рапсодію». Кімната повнилася хрипкими аварійними сиренами, котрі не вмикалися кілька десятиліть. Непевно блимало світло. Я зустрівся з служителькою на середині кімнати, куди вона перейшла, покинувши керівну панель, яка барвисто їхала з глузду. Перелякана лють на обличчі фабриконівського чохла засліпила мене попри нестачу делікатних м’язів.
— Це ви занесли? — закричала вона. — Це ви нас заразили?
— Звісно, що ні. Перевір своїми драними інструментами. Ті штуки вже були всередині.
— Що то в біса за лайно було? — спитав Бразил.
— Можна припустити, що снулий вірус, — я мимохідь узяв «Рапсодію» з рук Трес і перевірив заряд. — Ти бачив, на що воно схоже — частина тієї штуки колись була ченцем, оцифрованою людською личиною, що прикривала наступальні системи, поки вони спали й просто чекали собі на відповідний подразник. Личина могла навіть не знати про те, що носила в собі, поки воно не рвонуло.
— Так, але чому?
— Нацуме, — я знизав плечима. — Певно, вони ганялися за ним відколи…
Служителька зиркала на нас так, ніби ми почали белькотіти мовою програмування. Її колега з’явився з-за її спини з дверей кімнати переходу і пропхався повз неї. В його лівій долоні лежав маленький бежевий інфочип, і дешева кремнішкіра туго напнулася на його пальцях, котрими він його тримав. Він помахав на нас чипом і нахилився ближче, щоб перебити виття сирен.
— Ви мусите йти, — нагально заговорив він. — Норіке-сан попросив мене віддати це вам, але ви мусите негайно піти. Ви більше не можете розраховувати на тутешню гостинність або безпеку.
— Ага, до всирачки правдиво, — я взяв простягнутий чип. — На твоєму місці я б пішов разом з нами. Заварив би перед виходом усі інфопорти, котрі ведуть до монастиря, а тоді покликав би хорошу команду противірусної зачистки. З того, що я там побачив, ваших воротарів переважають на дві голови.
Сирени вищали, як накачані метом гуляки. Він похитав головою, ніби хотів позбутися шуму в ній.
— Ні. Якщо це випробування, ми зустрінемо його у Завантаженому. Ми не покинемо своїх братів.
— Чи сестер. Звісно, це дуже шляхетно, роби як хочеш. Але особисто я думаю, що кого б туди зараз не заслали, його підсвідоме обвуглиться до кістки. Вам дуже потрібна підтримка зі справжнього світу.
Він зиркнув на мене.
— Ти не розумієш, — прокричав він. — Саме там, а не у плоті, наше царство. Людській расі судилося Завантажитися. Ми там найсильніші, і там переможемо.
Я здався. Загорлав у відповідь.
— Гаразд. Круто. Розкажеш потім, як воно вийшло. Джеку, Сьєрро. Покиньмо цих ідіотів убивати одне одного і забираймося з цієї сраки.
Ми залишили тих двох у кімнаті переходу. Останнє, що я побачив — чоловік укладався на одну з канап і дивився просто вгору, а жінка підносила електроди. Його обличчя блищало від поту, але також від ревності, заклякнувши у пароксизмі волі й емоцій.
Надворі, на Китоспині й Дев’ятому, м’яке полуденне світло забарвило стіни монастиря жовтогарячим, а дудіння транспорту на Плесі долинало разом із запахом моря. Свіжий західний легіт ворушив у канавах порох і всохлі спори сухомряки. Далі вулицею двійко малих перебігло дорогу, викрикуючи звуки пострілів і переслідуючи робота, котрий нагадував каракурі. Більше навколо нікого не було, і ніщо в усій сцені не натякало на битву, що кипіла зараз у машинному серці конструкта зречників. Можна було пробачити собі думку про те, що нам усе наснилося.
Але десь коло порогу нейрохімічного слуху до мене ледь долинав плач прадавніх сирен, схожий на тихе та непомітне застереження про заворушення і хаос, що чигали попереду.
Розділ тридцятий
День Гарлана.
Точніше, Переддень Гарлана — офіційно святкування не почнеться, поки світом не прокотиться північ, а до тієї пори лишалося добрих чотири години. Але навіть так рано ввечері, коли останні промені дня ще освітлювали чималу частину західного небокраю, урочистості вже давно почалися. Десь у центрах міст на Новій Канаґаві й Данчі вже йтиме запальний парад голопримар і танець у масках, а в барах наливатимуть за субсидованими державою іменинними цінами. Частина успішності тиранії полягає у тому, щоб знати, коли і як відпускати своїх підданих з прив’язі, а в цьому Перші родини були визнаними майстрами. Навіть ті, хто ненавидів їх найбільше, мусили визнати, що в організації народного гуляння Гарланові та йому подібним не було чого закинути.