Коло води в Тадаїмако атмосфера була трохи стриманіша, але все одно святкова. Робота в комерційному порту затихла десь опівдні, а тепер групки докерів сиділи на високих палубах кільових вантажників, передавали одне одному люльки та пляшки й очікували чогось із неба. У марині на борту більшості яхт поволі розганялися невеликі гулянки, а одна чи дві більші вихлюпувалися з суден на берегові містки. Скрізь плескотіла музична мішанина, а коли вечірнє світло трохи загусло в повітрі, стало видно, хто посипав палуби й щогли зеленим та рожевим ілюмінієвим порошком. Надлишок порошку пінисто виблискував у воді між бортами.
За кілька яхт від тримарана, який ми збиралися викрасти, мінімально вбрана білявка легковажно помахала мені рукою. Я підняв еркезеську сигару, також крадену, на знак обережного привітання, сподіваючись, що вона не прийме цей жест за запрошення зіскочити зі свого корабля й перейти сюди. Іса увімкнула на нижніх палубах гупання, котре з її слів було наймоднішою музикою, але то було лиш прикриття. Єдине, що коїлося на борту тримарана «Острів Бубін» в тому ритмі, було проникнення в черево бортових систем безпеки. Непрохані гості, котрі схотіли б долучитися саме до цієї вечірки, зустрілися б під східним трапом із Сьєррою Трес, Джеком Душа-Бразилом і робочим краєм осколкового «Калашникова».
Я збив попіл із сигари й подався на стернову частину, напускаючи на себе вигляду, ніби мені тут місце.
Неясне напруження зміїлося в нутрі, настирніше за те, на яке зазвичай можна чекати перед великим ділом. І щоб зрозуміти причину, не обов’язково мати багату уяву. Біль, який сіпався уздовж усієї лівої руки, був явно психосоматичний.
Мені дуже не хотілося дертися на Рильскі Скелі.
Як завжди. Усе місто гуляє, а мені доведеться лізти вночі на голий двохсотметровий стрімчак.
— А здоровенький був!
Я підвів погляд і побачив мінімально вбрану білявку, що вже стояла на мостику й сліпуче всміхалася.
— Привіт, — сторожко сказав я.
— Не знаю твого обличчя, — сказала вона з підпитою прямотою. — Я б запам’ятала такий розкішний корпус. Ти тут зазвичай не швартуєшся, га?
— Справді, не швартуюся, — я поплескав поручень. — Вперше вивів його до Міллспорта. Прибув кілька днів тому.
Щодо «Острова Бубін» і його справжніх власників це була правда. То були дві грошовиті пари з островів Охрид, що забагатіли з якогось державного розпродажу місцевих навігаційних систем, і відвідували Міллспорт уперше за кілька десятиліть. Бездоганний вибір, висмикнутий Ісою зі стека портової адміністрації разом з усім, що могло нам знадобитися, аби потрапити на борт тридцятиметрового тримарана.
Обидві пари наразі лежали непритомні в готелі Тадаїмако, і кілька Бразилових революційних ентузіастів мали подбати, щоб так воно й лишалося наступні два дні. Серед загального хаосу святкування Дня Гарлана було малоймовірно, що хтось по них кинеться.
— Можна мені зайти на борт і подивитися?
— Ну, не мав би нічого проти, але штука така, що ми от-от відійдемо. За кілька хвилин поведемо його на Плесо дивитися салюти.
— О, фантастика. Знаєш, мені дуже хотілося б таке побачити. — Вона вигнулася в мій бік. — Просто шаленію од феєрверків. Знаєш, від них я вся…
— Ти тут, котику? — рука обвила мій пояс, а фіолетова багрянь волосся лоскотнула мені підборіддя. Іса, роздягнена до вживлених в тіло коштовностей, від яких розширювалися очі, притулилася до мене. Вона недоброзичливо зиркала на білявку.
— Хто твоя нова знайома?
— Ой, ми не, гм… — я простягнув долоню на знак запрошення.
Губи білявки стислися. Можливо, річ була в конкуренції, або в Ісиному погляді, що світився червоними венами й блискітками. Або то просто була здорова відраза до думки про п’ятнадцятирічну, котра гуляє з удвічі старшим мужиком. Перечохлення може призвести, а іноді таки призводить, до диких комбінацій, але тому, в кого є гроші на такий корабель, як «Острів Бубін», не обов’язково проходити через них, якщо йому це не до вподоби. Якщо я бавився з кимось п’ятнадцятирічним з вигляду, то їй або й було п’ятнадцять, або я хотів, щоб вона скидалася на такий вік — що врешті-решт сходилося до майже того самого.
— Мабуть, час мені повертатися, — сказала вона й хитко розвернулася. Схиляючись набік що кілька кроків, вона відступила так далеко, як це було можливо на тих дурнуватих підборах.
— Точно, — погукала Іса їй услід. — Насолоджуйся вечіркою. Може, ще побачимося.
— Ісо? — пробурмотів я.