— Ковачу?
То була Сьєрра Трес. Вона підібралася до рубки так, що я не помітив — це свідчило або про її навички скрадання, або про мою недостатню зосередженість. Я сподівався, що річ у першому.
— Все гаразд?
Я секунду подумав.
— А хіба з мене видно, що щось негаразд?
Вона утнула фірмовий лаконічний жест і всілася в кріслі іншого рульового. Доволі довго вона просто дивилася на мене.
— То що в тебе з нашою дівчинкою? — нарешті спитала вона. — Хочеш відтворити дух своєї давно минулої молодості?
— Ні, — я тицьнув пальцем на південь. — Моя драна давно минула молодість десь отам, думає, як мене вбити. З Ісою в мене нічого. Я не всраний педофіл.
Знову тривала і тиха пауза. Пускова баржа зникла у присмерку. Розмови з Трес завжди такі. Зазвичай вони мене дратували, але зараз, у цьому передпівнічному спокої, я почувався на диво заспокоєним.
— Як думаєш, довго та вірусня вичікувала під боком у Нацуме?
Я знизав плечима.
— Важко сказати. Ти питаєш, чи вони сиділи на його хвості, а чи розставили пастку спеціально на нас?
— Можна й так сказати.
Я збив попіл із сигари й задивився на вогник на її кінці.
— Нацуме — легенда. Хоч і не дуже вже яскрава, але я його пам’ятаю. І моя найнята Гарланами копія теж. А тепер він, певно, вже знає, що я балакав з людьми на Текітомурі, і що я знаю, як вони тримають Сильву на Рилі. Він знає, що б я зробив на основі такої інформації, а дрібка посланської інтуїції підкаже решту. Якщо він піймав цю хвилю, то так, може, це він підсадив до Нацуме ті сторожові віруси, котрі чекали моєї появи. З тими ресурсами, що він зараз має, йому неважко дістати кілька шкаралупних особистостей, котрих хтось запрограмував і зашив їм фальшиві ідентифікатори від якогось іншого монастиря зречників.
Я затягнувся сигарою, відчув, як дим шкрябнув горло, і знову відвів її вбік.
— І знову ж, могло бути й так, що Гарлани ще здавна сиділи на хвості Нацуме. Прощення від них чекати довго, а те, як він видерся на Рилу, виставило їх баранами, хай воно й було просто рекламним трюком квелліста.
Сьєрра мовчала й дивилася вперед через лобове скло рубки.
— Врешті-решт, одне на одне й виходить, — сказала вона.
— Саме так. Вони знають, що ми йдемо. — Дивно, але ці слова змусили мене усміхнутися. — Не знають напевне коли або як, але сам факт…
Ми дивилися на кораблі навколо. Я докурив еркезеш до краю. Сьєрра Трес сиділа тихо й нерухомо.
— Гадаю, на Санкції-IV було нелегко, — сказала вона згодом.
— Правильно гадаєш.
Хоч раз я переміг в її улюбленій грі в мовчанку. Я метнув докурену сигару геть і виловив ще дві. Простягнув одну їй, а вона похитала головою.
— Адо звинувачує тебе, — сказала вона. — Як і дехто інший. Але здається, що Бразил не з ними. Скидається на те, що ти йому подобаєшся. І завжди подобався, я так думаю.
— Ну, я легко подобаюся людям.
Усмішка вигнула її губи.
— Воно й видно.
— І що б це значило?
Вона перевела очі й глянула поверх палуб тримарана. Усмішка зникла, знову злилася з її звичним котячим спокоєм.
— Я бачила тебе, Ковачу.
— Де?
— З Відаурою.
Слова повисіли між нами якусь хвильку. Я оживив нову сигару й напахкав стільки диму, щоб за ним можна було сховатися.
— Сподобалося побачене?
— Мене не було в кімнаті, але я бачила, як ви до неї заходили. Не було схоже, що ви напланували собі діловий обід.
— Ні, — спогад про віртуальне тіло Відаури, що притислося до мого, заслав гостру кольку в низ мого живота. — Обіду ми не планували.
Знову тиша. Тихі баси від скупчення вогнів південної Канаґави. На північно-східне небо в компанію до Дайкоку виповз Маріканон. Ми ледаче сунули на південь, і я майже чув інфразвукове гудіння розкрученого виру.
— А Бразил знає? — спитав я.
Настала її черга знизувати плечима.
— Хтозна. А ти йому казав?
— Ні.
— А вона?
Більше тиші. Я згадав горловий сміх Вірджинії, і різкі різномасні обривки речень, якими вона відкинула мої сумніви й відкрила шлюзи.
Джек через таке не перейматиметься. Це ж навіть не насправді, Таку. Крім того, він ніколи не дізнається.
Я звик довіряти її розсуду посеред розривів бомб і під вогнем із «Сонцеструмів» на сімнадцятьох різних планетах, але щось тут звучало не так як треба. Вірджинія Відаура була так само звична до віртуальності, як будь-хто інший. І коли вона відкидала те, що відбувалося у віртуальності, як несправжнє — це раптом видалося мені дуже схожим на ухиляння від дійсності.
Поки ми тим займалися, все відчувалося як до всирачки справжнє.