І напруга покинула мене.
— Чартерний корабель, народ. Тягнуть тушу пляшкоспина.
Корабель нудно прогудів мимо і, на безпечній відстані від нас, розчинився десь на півночі, незграбно кренячись під вагою свого трофею. Нейрохімія показала мені обрис убитого пляшкоспина на освітленій блакиті водної поверхні, за яким і досі тяглися тоненькі пасма крові. Масивне тіло-торпеда сунуло проти лобової хвилі, хвостові плавці волочилися, наче зламані крила. Частина спинного гребеня була вирвана, і тепер полоскалася у воді, нерівна по краях від подертих кавалків і ниточок тканин. Поруч тяглася зайвина мотузок і тросів. Скидалося на те, що його загарпунили кілька разів — хто б не винайняв цей кораблик, він явно не був добрим рибалкою.
Коли люди прибули на Світ Гарлана, пляшкоспини не мали природних ворогів. Вони були на вершечку харчової піраміди — розумні соціальні тварини, чудово пристосовані до морського полювання. Ніщо з того, що наеволюціонувало на ту пору на планеті, не замахувалося на те, щоб їх убити.
Ми це швидко змінили.
— Сподіваюся, що це не провісний знак, — несподівано пробурмотіла Сьєрра Трес.
У Вразила рипнуло в горлі. Я спустив аварійні камери плавжилета і знов увімкнув гравісистему. Вода навколо мене ніби охолола. Я відчув, як під автоматичними рухами для перевірки курсу й режимів роботи систем почала набиратися якась неясна, невизначена злість.
— Зробімо це, народ.
Але понурий настрій не полишив мене і за двадцять хвилин, коли ми вибралися на мілину біля підніжжя Рили — він пульсував у скронях і поза очима. Спроектовані на скло маски бліді червоні вказівники маршруту з симуляційного софту Нацуме ніби спалахували одночасно з гупанням у моїх судинах. Жага завдати комусь шкоди наростала в мені хвилею, наче пробудження, наче пустощі.
Ми знайшли рекомендований Нацуме прохід і просунулися ним, хапаючись рукавицями за скелі й виступи коралів, щоб не подертися об них. Вилізли з води на вузький карниз, що його підфарбував софт і позначив трохи демонічно усміхненим смайликом. «Точка входу, — сказав тоді Нацуме, на плинку мить відкинувши чернечі манери. — Стук-стук». Я закріпився на карнизі й огледів усе навколо. Неяскраве сріблясте світло Дайкоку торкалося моря, але Хотей ще не зійшов, і дрібна мряка від виру і прилеглих до нього хвиль затуманювали й те незначне світло, яке було. Навколо здебільшого виднілася пітьма. Коли наступна в’язанка феєрверків розірвалася десь на півночі, ангельський вогонь погнав по скелях тіні. Грім сколихнув небо. Я пробігся очима по обриву над нами, тоді по стемнілому морю, з якого ми щойно вибралися. Ані знаку, що нас помітили. Я від’єднав рамковий шолом акваланга від маски й зняв його. Скинув ласти й зігнув пальці ніг у гумових чоботях.
— Усе гаразд?
Бразил ствердно буркнув. Трес кивнула. Я закріпив рамковий шолом на поясі, де він би мені не заважав, скинув рукавиці й поклав їх до сумки. Зручніше приладнав уже легеньку маску до обличчя й перевірив, щоб інфодріт міцно тримався в гнізді. Захиливши голову, я побачив, як маршрут Нацуме погнав угору ясно позначеними червоним опорами для рук і ніг.
— Нормально видно?
— Ага, — Бразил усміхнувся. — Трохи псує розвагу, га? Коли все так позначено.
— То, може, ти хочеш піти першим?
— Тільки після вас, містере Ейшундо.
Не даючи собі часу задуматися, я підняв руку й ухопився за перше позначене місце, закріпився ногами й підтягнувся на стрімчак. Підняв іншу руку і теж знайшов де вхопитися. Скеля була мокра від імли з виру, але ейшундівський захват міцно тримав її. Я поставив ногу на ухил карниза, знову закинув руку і вхопився.
І покинув горизонтальну землю.
Нічого особливого.
Ця думка прошила мене після того, як я здолав десь двадцять метрів, і залишила по собі маніячну усмішку. Нацуме попереджав, що ранні етапи підйому оманливі. «Реакція печерної людини, — серйозно сказав він. — Багато широких замахів і міцних захватів, рішучий рух і чималий запас сил на цьому етапі. То буде приємне відчуття. Треба лиш пам’ятати, що це ненадовго».
Я стис губи і видав крізь них звук, як шимпанзе. Десь піді мною море билося й невгамовно точило скелю.
Звук і запах, що злітали вгору стрімчаком, обвивали мене прохолодою й вологою. Я струсив із себе дрижаки.
Розмахнувся. Вхопився.
Дуже повільно до мене дійшло, що посланське тренування не увімкнулося, щоб протистояти моєму запамороченню. Кам’яна стіна була менш ніж за пів метра від мого обличчя, а ейшундівські м’язи бриніли на кістках, і я майже зміг забути, яка відстань відділила мене від землі. Коли ми залізли вище, каміння позбулося свого вологого покриву, а невпинне ревіння хвиль затихло до далекого білого шуму. Підступні захвати геконівська чіпкість робила сміховинно легкими. А найважливішим із цих факторів, і, мабуть, останнім штрихом від «Ейшундо», було те, що я сказав був Нацуме — мій чохол, здається, насправді знав, як воно робиться.