Я знову вхопився лівою рукою й глянув униз. Обоє були на місці. Лисокрил крилатою тінню відступив, набираючи висоту в бік моря. Я розблокував дихання.
— Все гаразд?
— Будь ласка, не роби так більше, — проскреготів Бразил.
Мені й не довелося. Далі маршрут Нацуме вів нас областю, де плетиво вже було використане й прорване, а тоді ще вузькою смугою густіших налипів і все. Ще десяток добрих захватів — і ми скупчилися на побитій кам’яній платформі під основним зубчастим гребенем Рильської цитаделі.
Натягнуті усмішки. На платформі вистачало місця, щоб сидіти. Я постукав у мікрофон.
— Ісо?
— Я тут, — її голос звучав нехарактерно високо й прискорено від напруги. Я знову всміхнувся.
— Ми нагорі. Дай знати решті.
— Гаразд.
Я притулився спиною до кам’яної кладки й подихав через розтулені губи. Задивився на обрій.
— Я не хочу, щоб нам довелося це повторювати.
— Там ще трошки залишилося, — сказала Трес, тицьнувши великим пальцем на гребінь вгорі. Я провів туди погляд і глянув на спід укріплення.
Архітектура часів Заселення. — Нацуме говорив майже презирливо. — Така до всирачки барокова, що можна було б уже й драбину туди приладнати, різниці б не було. І з таким гордим блиском в очах, який не зник за увесь час у зречниках. Звісно, вони не сподівалися, що хтось узагалі туди долізе.
Я оглянув різьблені яруси прикрас на похилій нижній частині гребеня. Здебільшого то були стандартні мотиви з крилами й хвилями, але подекуди траплялися також стилізовані обличчя, що представляли Конрада Гарлана й кількох із його найпримітніших родичів часів Заселення. Пристойні захвати траплялися на кожних десяти квадратних сантиметрах поверхні. Відстань до краю гребеня не перевищувала трьох метрів. Я зітхнув і знову звівся на ноги.
— Ну добре.
Бразил закріпився коло мене, дивлячись угору під кам’яний ухил.
— З виду ніби легко, га? Як думаєш, там є якісь датчики?
Я притиснув «Рапсодію» до грудей, щоб переконатися, що вона тримається надійно. Ослабив бластер у кобурі на спині. Звівся на ноги.
— Яка в сраці різниця.
Я підніс руку, загнав кулак в око Конрадові Гарлану й закріпився в ньому пальцями, а тоді подолав ухил швидше, ніж устиг про це подумати. Провисів на ньому загалом десь тридцять секунд і вже переліз на вертикальну стіну. Там я знайшов схожі вирізи, з якими міг працювати, і за кілька секунд вже присів на триметровому завширшки парапеті, дивлячись униз на оточений галереями клаптик двору в формі груші, на художньо розрівняний гравій і терпляче розкладені каменюки. Ближче до середини стояла маленька статуя Гарлана зі схиленою головою і складеними для медитації руками, а тлом для нього служила ідеалізована фігура марсіянина, крила якого простерлися в боки на знак захисту й наділу владою. На дальньому краї заокругленого простору оздоблена арка вела, як я знав, до тінистих дворів і садків гостьового крила цитаделі.
На мене дмухнули пахощі трав і карнизного яблука, але крім легенького вітерцю тут не чулося ніяких інших шумів. Виходило, що всі гості зібралися в центральному комплексі, де спалахувало світло і звідки долинали звуки святкування, що їх розносило вітром. Я напружив нейрохімію і вирізнив окремі вигуки, витончену музику, яка б вибісила Ісу, і прекрасний голос, що завів під неї пісню.
Я витягнув «Сонцеструм» з піхов на спині й увімкнув його. Я чекав у темряві на самому краю вечірки, маючи повні руки смерті, і на мить відчув себе якимось злим духом із легенди. Позаду мене вибралися на парапет і розійшлися в боки Бразил і Трес. Здоровий серфер колисав у руках прадавню осколкову рушницю, Трес тримала свій бластер у лівій руці, поступившись правою задля кулестріла від «Калашникова». На її обличчі з’явився відсторонений вираз, і вона ніби зважувала дві зброї, шукаючи рівноваги або наміряючись жбурнути ними в когось. Нічне небо розкололо ангельським вогнем, і нас освітило неприродним синюватим світлом. Грім прогуркотів, ніби даючи нам знак. Десь унизу кликав до себе вир.