Сильву Ошіму винесли на гравіношах, і коли я глянув на неї вперше, то подумав, що «Блакитним Жучкам» таки доведеться стратити Міці Гарлан. Залізноволоса фігура, що лежала під ковдрою, була блідою як смерть подобою жінки, яку я пам’ятав із Текітомури, виснаженою від тижнів медикаментозного трансу. Попечені гарячкою бліді риси обличчя, скусані в кров губи, ледь прикриті тремтливими повіками очі. Легкий піт на лобі світився під лампою для обстежень у надголів’ї ношів, на лівому боці обличчя трималася довга пов’язка, а під нею від вилиці до щелепи збігала тонка різана рана. Коли ангельський вогонь освітив кам’яний садок навколо, Сильва Ошіма видалася трупом на синюватому знімку з моргу.
Я скоріше відчув, аніж побачив те напружене обурення, що зійшло на Сьєрру Трес і Бразила. Небом прокотився грім.
— Це вона? — натягнуто спитала Трес.
Я підніс руку.
— Просто розслабтеся. Так, це вона. Аюро, якого біса ви з нею робили?
— Я б радила утриматися від надмірних реакцій. — Я чув напруження у голосі очільниці безпеки. Вона знала, які ми були близькі до межі. — Ця рана — результат травми, завданої нею самою, перш ніж ми встигли їй завадити. Ми спробували певну процедуру, і реакція була дуже негативна.
Мої думки перелетіли назад, на Інненін, до Джиммі де Сото і того, як він знищив своє обличчя, уражений вірусом Ролінґа. Я зрозумів, яку процедуру вони спробували застосувати до Сильви Ошіми.
— Ви її годували? — спитав я голосом, що відгукнувся скрипом у моїх власних вухах.
— Через вену, — Аюра сховала зброю, поки ми чекали, коли її люди винесуть Сильву до кам’яного садка. Тепер вона ступила наперед, обіруч роблячи заспокійливі жести. — Ви мусите зрозуміти, що…
— Ми чудово розуміємо, — сказав Бразил. — Ми розуміємо, хто ти й тобі подібні насправді такі. І дуже скоро ми очистимо від вас цей світ.
Певно, він якось ворухнувся чи то сіпнув дулом осколкової гвинтівки. Навколо нас панічно заклацала піднята зброя.
Аюра розвернулася до них.
— Ні! Опустіть зброю.
Я зиркнув на Бразила й пробурмотів.
— Ти теж, Джеку. Не страчуй шанс.
Тихий рубаний звук. Уздовж довгого гостьового крила цитаделі до нас мчав, опустивши носа, чорний штурмкоптер «Дракуль». Він широко розвернувся над кам’яним садочком, пройшов над морем, хвильку повагався, коли небо розірвала блакить, а тоді повернувся, погойдався й випустив посадкові щупи. Звук двигуна змінився, і він з комашиною точністю всівся на парапет праворуч від нас. Якщо пілота й непокоїла орбітальна активність, на його техніці посадки це ніяк не позначилося.
Я кивнув до Сьєрри Трес. Вона пригнулася під тихою бурею гвинтів і, присівши, побігла до штурмкоптера. Я побачив, як вона схилилася всередину й коротко побалакала з пілотом, а тоді знову глянула на мене й показала, що все гаразд. Я сховав свого «Сонцеструма» й повернувся до Аюри.
— Гаразд, ти й твій юнга. Підніміть її і принесіть до мене. Допоможете її завантажити. Решта залишиться на місці.
Хоч і незграбно, але ми троє спромоглися винести Сильву Ошіму з кам’яного садка на парапет. Бразил обійшов півколом і став між нами й обривом. Я підняв сірогриву жінку під руки, Аюра підтримувала спину, а інший Ковач узявся за ноги. Разом ми перенесли її обм’якле тіло до штурмкоптера.
Вже в дверях, серед гуркоту гвинтів над головою, Аюра Гарлан схилилася над ледь притомним тілом, яке ми тримали. Штурмкоптер був машиною, спроектованою на малочутність, але так близько до гвинтів я все одно не зміг розчути, що вона сказала. Я витягнув шию до неї:
— Що кажеш?
Вона знову схилилася ближче. І просичала просто мені у вухо.
— Я сказала, щоб ти прислав її мені цілою, Ковачу. Ці циркові революціонери, з ними ми можемо повоювати якось іншим разом. Але якщо вони пошкодять бодай частинку тіла чи розуму Міці Гарлан, я витрачу весь залишок свого існування на те, щоб уполювати тебе.
Я усміхнувся до неї посеред шуму. Підвищив голос, бо вона знову віддалилася.
— Мене це не лякає, Аюро. Я все життя мав справу з таким непотребом, як оце ти. Я поверну Міці Гарлан, бо пообіцяв. Але якщо ти справді так за неї хвилюєшся, то краще заплануй для неї якісь тривалі канікули на інших планетах. Цей народ в носі не колупатиметься.
Вона опустила погляд на Сильву Ошіму.
— Знаєш, це ж не вона, — прокричала. — Цього ніяк не може бути. Квеллкриста Сокольнича мертва. Справді мертва.
Я кивнув.
— Нехай так. Тож як же вийшло, що ви, гімнюки з Перших родин, так за нею пнетеся?
Вигуки очільниці безпеки прозвучали по-справжньому стривожено.