Я міг прочитати думки з її голови навіть без посланського навчання.
— Як довго, — пробурмотіла вона.
Життя, воно як море. У ньому бігає припливна хвиля від трьох місяців, і, коли ти дозволиш, вона відірве тебе від усіх і всього, що було тобі небайдуже.
Народна мореплавна мудрість від Джапаридзе. Проста, але дуже глибока.
Можна бути бандитом із Семивідсоткових Ангелів, а можна бути великим цабе з родини Гарланів. Деякі речі залишають сліди своїх зубів на кожному. Можна навіть бути Квеллкристою, чорт її бери, Сокольничою.
Або не бути, — нагадав я собі.
Не тисни на неї.
— Ти не знала? — спитав я.
Вона похитала головою.
— Не знаю, воно наче вві сні. Здається, я знала, що минуло багато часу. Здається, мені казали.
— Хто тобі казав?
— Я… — вона замовкла. Трошечки підняла руки з постелі, а тоді дала їм упасти. — Не знаю. Не пам’ятаю.
Вона зігнула пальці в слабенько стиснуті кулаки.
— Триста двадцять років, — прошепотіла вона.
— Точно.
Вона трохи полежала, заглядаючи в ту прірву. Хвилі плескали об корпус. Я виявив, що, попри свій настрій, таки сів у крісло.
— Я гукала тебе, — раптом сказала вона.
— Так. «Скоріше. Скоріше.» Повідомлення дійшло. А тоді ти припинила гукати. Чому?
Питання ніби загнало її в глухий кут. Очі розширились, вона замислилась.
— Не знаю. Я знала… — Вона прочистила горло. — Ні, це вона знала, що ти прийдеш по мене. По неї. По нас. Вона так сказала.
Я нахилився вперед.
— Сильва Ошіма сказала? Де вона?
— Десь тут, усередині. Десь тут.
Жінка на койці заплющила очі. На хвилину я подумав, що вона заснула. Я б пішов з каюти й піднявся знову на палубу, але там не було нічого, що б мені допомогло.
Тоді раптом вона знов розплющила очі і кивнула, ніби їй підтвердили щось на вухо.
— Там такий… — вона ковтнула. — Такий простір. Щось на зразок тюрми минулого тисячоліття. Ряди камер. Переходи й коридори. Речі, які вона підчепила, як пляшкоспина з чартерного судна. А може, підхопила, як хворобу? Воно зливається докупи. Тобі щось зрозуміло?
Я подумав про чільницький софт. Пригадав слова Сильви Ошіми, коли ми прямували до Драви.
…інтерактивний код віймінтів, що намагається відтворити себе, і машинні системи наступу, і оболонки особистісних конструктів, і залишки інших передач, і ще багато чого. Треба, щоб я була здатна стримати це все, використати його і не дати нічому протекти в мережу. Це моя робота. Раз за разом. І яке б хороше прибирання я не проходила пізніше, якась частина цього лайна не стирається. Сліди, залишковий невбиваний код. Привиди. Там, за бар’єрами, залягло таке, що я про нього навіть думати не хочу.
Я кивнув. Задумався над тим, яким способом можна було б вирватися з такої в’язниці. Ким — або чим — треба для цього бути.
Привиди.
— Так, звучить логічно, — і додав, перш ніж устиг зупинити себе. — То це звідти ти з’явилася, Надю? Вона підхопила тебе?
Миттєвий вираз жаху проскочив знесиленими рисами.
— Григорій, — прошепотіла вона. — Там унизу є щось, що звучить як «Григорій».
— Який Григорій?
— Григорій Іші, — вона й досі шепотіла. Тоді направлений всередину жах зник, стерся, і вона знову твердо глянула на мене. — Ти вважаєш, що я несправжня, чи не так, Мікі Передчутливий?
В голові блимнув неспокій. Ім’я Григорій Іші дзенькнуло десь у глибинах моїх допосланських спогадів. Я й собі подивився їй в очі.
Не тисни на неї.
Та до сраки.
Я підвівся.
— Я не знаю, хто ти така. Але ось що я можу сказати, і навіть безкоштовно — ти не Надя Макіта. Надя Макіта мертва.
— Так, — тихо сказала вона. — Я це більш-менш зрозуміла. Але, очевидно, перед смертю вона була зарезервована й збережена десь, тому що я тут.
Я похитав головою.
— А от і ні. Тебе тут нема у будь-якому певному сенсі. Надя Макіта зникла, випарувалася. Нема жодної вказівки на те, що хтось робив копію. Жодного технічного пояснення, як така копія могла проникнути до чільницького софту Сильви Ошіми, навіть якби й існувала. По правді, нема жодних вказівок на те, що ти не оболонка псевдоособистості.
— Гадаю, вже досить, Таку, — раптом до каюти ввійшов Бразил. Вираз обличчя не був дружнім. — Можна на цьому спинитися.
Я попер на нього, вишкіривши зуби в тугій посмішці.
— Це твоя виважена медична думка, Джеку? Чи революційне переконання квелліста? Правда в малих і контрольованих дозах. Щоб пацієнт гарантовано впорався з нею.