— Ні, Таку, — тихо сказав він. — Це попередження. Тобі треба зупинитися й подихати.
Мої долоні легенько зігнулися.
— Джеку, не випробовуй мене.
— Не ти один на нейрохімії, Таку.
Мить застигла, а тоді тріснула й розсипалася, коли я по-справжньому побачив її сміховинну динаміку. Сьерра Трес мала рацію. Ця роздроблена жінка не була винна в смерті їси, і Бразил теж. Крім того, вся шкода, якої я міг заподіяти привиду Наді Макіти, уже була скоєна. Я кивнув і скинув бойову напругу, наче куртку. Пройшов повз Бразила й подався до дверей за його спиною. Рвучко обернувся до жінки на койці.
— Ким би ти не була, я хочу, щоб Сильва Ошіма повернулася неушкодженою. — Я смикнув головою в бік Бразила. — Я привів тобі нових друзів, але сам не один з них. І якщо мені здасться, що ти якось нашкодила Ошімі, я пройду крізь них усіх ангельським вогнем, аби тільки дістати тебе. Пам’ятай про це.
Вона спокійно дивилася на мене.
— Дякую, — мовила вона без видимої іронії. — Я пам’ятатиму.
На палубі я побачив Сьєрру Трес, котра сиділа на сталевому стільці й обдивлялася небо в бінокль. Я підійшов і став коло неї, накрутивши нейрохімію й глянувши в тому ж напрямку. Огляд був обмежений — «Острів Бубін» заховався в затінку велетенського побитого уламка поваленої марсіянської архітектури, яка впала на мілину, вляглася там і з часом закам’яніла на риф. Летючі спори посіяли густий покрив повзунів і аналогів лишайника, і тепер вид з-під руїни був прикритий мотузками навислої рослинності.
— Щось видно?
— Гадаю, вони запустили мікрольоти. — Трес опустила бінокль. — Надто далеко, щоб побачити щось певніше за виблиски, але біля краю рифу видно рух. Хоч і слабенький.
— Значить, досі нервують.
— А ти б не нервував? Минула сотня років, відколи Перші родини востаннє втрачали повітряне судно під ангельським вогнем.
— Ну, — я знизав плечима з легкістю, якої насправді не відчував. — Значить сто років не знаходилося дурнів, які б пішли на повітряний наліт під час орбітальної грози, правильно?
— Ти теж не думаєш, що він устиг набрати чотириста метрів?
— Не знаю, — я програв собі останні секунди існування штурмкоптера за допомогою посланського повтору. — Він піднімався доволі швидко. Навіть коли й не встиг, можливо, захисні механізми спровокував вектор його руху. Вектор і активна збройна система. Трясця, та хто знає, що там собі думають ті супутники? Як вони оцінюють загрозу? Бували ж випадки, коли вони порушували правила. Згадай, що сталося з автокабінками для збору карнизного яблука за часів Заселення. А про перегони скіфів на Охридах пам’ятаєш? Кажуть, більшість із них не піднялася й на сто метрів над водою, коли їх усіх винесло.
Вона весело глянула на мене.
— Коли це сталося, Ковачу, я ще не народилася.
— Ох. Пробач. Ти здаєшся старшою.
— Дякую.
— Хай там як, вони начебто не дуже рвалися підняти щось у небо, коли ми тікали. Виходить, що штучні інтелекти помилялися в консервативний бік, даючи доволі невтішні прогнози.
— Або нам пощастило.
— Або нам пощастило, — луною озвався я.
Бразил піднявся трапом і попрямував до нас. В його ході й рухах проступала нехарактерна злість, і він глянув на мене з відвертою неприязню. Я відповів йому тим самим, а тоді знову звернув погляд до води.
— Я більше не дозволю тобі так із нею говорити, — сказав він мені.
— Ой, мовчи.
— Серйозно кажу, Ковачу. Ми всі знаємо, що в тебе проблема з політичними переконаннями, але я не дозволю тобі вивертати на цю жінку свою лють, що ти носиш у собі, наче вдарений лантухом.
Я накинувся на нього.
— Цю жінку? Цю жінку? І ти ще мене називаєш вдареним лантухом? Жінка, про яку ти говориш — не людина. Вона фрагмент, у кращому випадку привид.
— Ми цього ще не знаємо, — тихо сказала Трес.
— Ой, благаю вас. Невже ніхто не бачить, що тут діється? Ви проектуєте свої бажання на драний оцифрований нарис людини. Уже зараз. Що буде, коли ми доправимо її назад, на Кошут? Побудуємо цілий тридовбаний революційний рух на міфологічному недоїдку?
Бразил похитав головою.
— Рух уже існує. Його не треба будувати, він готовий відбутися.
— Ага, йому тільки потрібен символ, — я відвернувся, бо в мені піднялася стара втома, сильніша навіть за лють. — Що дуже зручно, бо у вас тільки і є, що довбаний символ.
— Ти цього не знаєш.
— Не знаю, це правда, — я вже був подався геть. На тридцятиметровому кораблі не можна відійти далеко, але я хотів залишити між собою і цими раптом зйолопілими фанатами якомога більше місця. Тоді щось змусило мене розвернутися до них обличчям з іншого краю палуби. Раптова лють підсилила мій голос. — Я цього не знаю. Я не знаю, чи не була вся особистість Наді Макіти збережена, а тоді схована десь на Новому Хоко, наче якась невибухнула, нікому не потрібна бомба. Я не знаю, чи вона не змогла якось завантажитися в списантку, яка саме її проминала. Але ж якою мала бути вірогідність такого лайна?