— Ми поки не можемо про це судити, — сказав Бразил, ідучи за мною. — Треба доправити її до Кої.
— Кої? — я жорстоко засміявся. — Ох, як смішно. Кої, чорт забирай. Джеку, ти справді думаєш, що ми коли-небудь побачимося з Кої? Він, скоріше за все, наразі існує у вигляді присмаленого бластерного фаршу, який зчухрують із якогось завулка в Міллспорті. Або ще краще — він гостює на допиті в Аюри Гарлан. Хіба ти ще не зрозумів, Джеку? Все скінчилося. Відродження неоквеллістів пішло собаці під хвіст. Кої не стало, і решти явно теж. Стали наступними жертвами на славній дорозі до революційних змін.
— Ковачу, ти думаєш, мені не болить через те, що сталося з Ісою?
— Я думаю, Джеку, що коли ми врятуємо ту обгортку від міфу, тобі не надто цікаво, хто і як помре.
Сьєрра незграбно перейшла до нас уздовж поручня.
— Іса сама захотіла взяти участь. Вона розуміла ризики. Взяла платню. Вона була вільною агенткою.
— Їй було драних п’ятнадцять років!
Жоден із них не промовив ані слова. Вони тільки дивилися. Вода гучніше заплескала об борт. Я заплющив очі, глибоко вдихнув і знову глянув на них. Тоді кивнув.
— Гаразд, — утомлено сказав я. — Мені зрозуміло, до чого все йде. Я вже бачив таке на Санкції-IV. Драний Джошуа Кемп так і сказав в Індиго-Сіті. «Ми хочемо революційних обертів. Як нам їх розкрутити — майже неважливо, і це точно не предмет етичних дебатів — остаточним моральним суддею буде історичний наслідок». Якщо там, унизу, не Квеллкриста Сокольнича, ви все одно зробите її з неї. Хіба не так?
Серфери перезирнулися. Я знову кивнув.
— Так. І куди це заведе Сильву Ошіму? Вона цього не обирала. Вона не була вільною агенткою. Вона, трясця, була невинним свідком. І вона стане першою з багатьох, якщо ви доб’єтеся бажаного.
Ще тиші. Нарешті, Бразил знизав плечима.
— То чого ж то взагалі з нами пішов?
— Тому що до всирачки неправильно оцінив тебе, Джеку. Тому що я пам’ятав тебе кращим за теперішнього гімнюка, набитого прикрим потуранням власним бажанням.
Він знову повів плечима.
— Значить, ти пам’ятав неправильно.
— Так і виходить.
— Я думаю, що ти прийшов до нас за браком іншого виходу, — розсудливо сказала Трес. — І ти мусив знати, що ми оцінимо потенційне існування Наді Макіти вище за особистість її хазяйки.
— Хазяйки?
— Ніхто не хоче безпідставно шкодити Ошімі. Але якщо без пожертви не можна, і якщо це Макіта…
— Але ж це не вона. Продери вже очі, Сьєрро.
— Може й ні. Але будьмо чесними до жорстокості, Ковачу. Якщо це Макіта, то для людей зі Світу Гарлана вона набагато цінніша за якусь найманку-списантку, що полює заради винагороди, і котрій випало припасти тобі до душі.
Я відчув холодну, руйнівну легкість, що гусла в мені, коли я дивився на Трес. Вона була майже затишною і схожою на повернення додому.
— Можливо, вона також набагато цінніша за якусь покалічену серферську дівку-неоквеллістку. Таке тобі на думку не спадало? Ти готова на таку пожертву, га?
Вона глянула на свою ногу, а тоді знову на мене.
— Звісно, готова, — м’яко мовила вона, ніби пояснювала дитині. — Що ж я, по-твоєму, тут роблю?
За годину потаємний канал розродився раптовою, жвавою передачею. Деталі були заплутані, але загальний тріумфальний зміст проступав чітко.
Сосекі Кої і малій групі вцілілих вдалося видертися з оточення після провалу операції з Міці Гарлан. Маршрут відступу з Міллспорта не був скомпрометований.
Вони були готові прийти по нас.
Розділ тридцять п'ятий
Коли ми заходили до гавані села, і я озирнувся довкола, відчуття дежа вю стало настільки потужним, що я майже відчув той палений сморід знову. Майже почув панічні крики.
Майже побачив себе.
Опануй себе, Таку. Воно трапилося не тут.
Ні, не тут. Але тут була така сама вільно розкидана жменька прихистків від поганої погоди, що тулилася подалі від води, таке саме невеличке ядро підприємств на головній вулиці, що звивалася вздовж берега, і той самий портовий комплекс на одному боці затоки. Такі самі купки кільових прибережних траулерів і тендерів стояли пришвартовані й карликові на тлі сухорлявої, збалансованої аутригерами фігури океанського скатолова, що височів серед них. На дальньому кінці затоки навіть була така сама закинута дослідницька станція «Мікуні», а трохи далі від неї — висаджений на скелю молитовний будинок, який замінив її в ролі фокального місця села, коли припинилося фінансування проекту. Головною вулицею ходили вдягнуті у біле, ніби для роботи з небезпечними субстанціями, жінки. Чоловіків не було.