— Давайте швидше закінчимо це, — пробурмотів я.
Ми пришвартували шлюпку з боку пляжу, де у мілкій воді стояли перекошені, заляпані й потерті пластикові пірси.
Сьєрра Трес і жінка, яка називалася Надею Макітою, сиділи на кормі, а ми з Бразилом витягали наш багаж. Як і всі, хто подався в круїз Міллспортським архіпелагом, власники «Острова Бубін» припасли відповідного жіночого вбрання на випадок, якби довелося пристати до котрогось із селищ на Північному рукаві, тож Трес і Макіта були замотані по самі очі. Ми допомогли їм вибратися зі шлюпки з доречною, як я сподівався, чемністю, зібрали водотривкі торби й рушили до головної вулиці. Ішли повільно — перш ніж вибратися з яхти, Сьєрра Трес набралася бойовими знеболювальними так, що аж з очей текло, але в гіпсі й гнучкосплавному чоботі вона все одно могла ходити тільки наче стара бабця. Ми вловили кілька зацікавлених поглядів, але я приписав їх білявому волоссю й статурі Бразила. Я почав жалкувати, що не міг замотати і його.
Ніхто до нас не заговорив.
Ми відшукали єдиний на все село готель з вікнами на центральний майдан і забронювали кімнати на тиждень, використавши два чистісіньких чипи-посвідки з запасу, який везли ще зі Вчири. Трес і Макіта перебували під нашою опікою і не заробили на власну ідентифікаційну процедуру. Тим не менш, замотана в хустку й так само вбрана реєстраторка привітала нас із теплотою, яка, після моєї розповіді про те, як моя літня тітонька пошкодила собі стегно, виявляла таку турботу, що це переросло в проблему. Я відрубав пропозицію запросити місцевого жіночого лікаря, і перед проявом чоловічої влади реєстраторка відступила. Стиснувши губи, вона заходилася сканувати наші чипи. З вікна біля її столу виднів майдан і встановлена там платформа з селищним стільцем для покарань із фіксаторами. Я похмуро подивився на нього, а тоді зосередився на теперішньому. Ми залишили відбитки долонь на антикварному сканері, щоб відмикати ними двері, й пішли до своїх кімнат.
— Ти щось маєш проти цих людей? — спитала мене Макіта, знімаючи з голови моток тканини. — Ти ніби сердишся. Це тому ти ведеш свою вендету проти їхніх жерців?
— Воно пов’язано.
— Зрозуміло, — вона труснула волоссям, запустила в нього пальці й глянула на маскувальну систему з металу й тканини, яку тримала в іншій руці, з дивною цікавістю, що чітко відрізнялася від різкої зневаги, котру виказувала Сильва Ошіма, коли була змушена носити шарф у Текітомурі.
— Заради трьох місяців, нащо кому-небудь добровільно таке носити?
Я знизав плечима.
— Не найдурніша штука з тих, яким присвячували себе деякі бачені мною люди.
Вона допитливо глянула на мене.
— Це що, прихована критика?
— Ні. Якби я мав сказати щось критичного, ти б почула мене ясно і чітко.
Вона теж знизала плечима.
— Чекатиму з нетерпінням. Але гадаю, що вже на цьому етапі безпечно припустити, що ти не квелліст.
Я різко втягнув повітря.
— Припускай усе, що захочеш. Я пішов.
Я тинявся комерційною частиною порту, поки не натрапив на булькобуд кафе, де рибалкам і докерам подавали дешеву їжу й питво. Я замовив тарілку рибного рамена, переніс її до місця біля вікна й заходився жувати і стежити за командою на палубах та виносних містках скатолова.
Трохи згодом до мого столу підійшов стрункий місцевий середнього віку зі своєю тацею.
— Не проти, якщо я підсяду? Народу набігло.
Я озирнув бульку: у закладі людно, але й були вільні місця. Я поблажливо знизав плечима.
— Як хочеш.
— Дякую, — він сів, підняв кришку зі свого лоточка бенто й заходився їсти. Якийсь час ми обидва їли мовчки, а тоді сталося неминуче. Він упіймав мій погляд у паузі між замахами ложкою. Його обвітрене обличчя зморщилося в усмішку.
— То ти не місцевий?
Я відчув легенький натяг нервів.
— Як це ти здогадався?
— Ох, розумієш, — він знову всміхнувся. — Якби ти був тутешній, то не питав би цього. Ти б мене знав. Я знаю кожного в Курамінато.
— Ото добре.
— Але ж ти не з того скатолова, га?