Я відклав палички і поринув у невеселі думки, чи не доведеться згодом убити цього чоловіка.
— А ти що, детектив якийсь?
— Ні! — він вдоволено засміявся. — Я кваліфікований спеціаліст із динаміки рідин. Кваліфікований і безробітний. Або, скажімо, недонайнятий. Цими днями я здебільшого наймаюся на отой зелений траулер. Але моя рідня віддала мене в коледж, коли ще тривала справа з «Мікуні». І в справжньому часі, бо вони не могли дозволити собі віртуальний. Сім років. Вони подумали, що коли воно має стосунок до потоків, то цим гарантовано можна заробити на життя, але, звісно, на той час, як я випустився, усе вже стало не так.
— То чого ж ти залишився?
— О, це не моє рідне місто. Я з містечка за десять кілометрів далі берегом, Альбамісакі.
Назва впала на мене, як протибункерна бомба. Я завмер і сидів, чекаючи, що вона от-от здетонує. І думав, що мені тоді робити.
Я змусив голос увімкнутися.
— Справді?
— Так, переїхав сюди з дівчиною, яку зустрів у коледжі. Її родина звідси. Я подумав, що можна почати суднобудівну справу, знаєш, щоб заробляти ремонтами траулерів, поки я не зможу подати свої проекти в яхтові кооперативи Міллспорта. — Він іронічно скривився. — Ну, натомість я заснував родину. Тепер клопочуся лиш про те, щоб на крок випереджати потребу в їжі, одязі та навчанні.
— А твої батьки? Часто з ними бачишся?
— Ні, вони померли, — він затнувся на останньому слові. Відвернувся, раптом стиснувши губи.
Я сидів і уважно за ним стежив.
— Мені шкода, — сказав я нарешті.
Він покахикав. Глянув на мене.
— Ех. Ти не винен. Звідки ж ти міг знати. Просто воно. — Він вдихнув так, ніби повітря пекло горло. — Це сталося лиш рік тому чи скільки. Просто ні з чого. Якийсь тупий маніяк із бластером у руках геть ошаленів і вбив десятки людей. Усіх старих, від п’ятдесяти й старших. Сказитися. Хтозна-чого.
— Його впіймали?
— Ні, — ще один болісний вдих. — Ні, він і досі десь ходить. Кажуть, що й досі вбиває, що його неможливо спинити. Якби я знав, як його знайти, то вже знайшов би спосіб, чорт його забирай.
Я пригадав провулок, який помітив між складськими сараями на дальньому краю портового комплексу. Подумав про те, щоб дати йому бажану можливість.
— А грошей на перечохлення нема? Для твоїх батьків?
Він твердо глянув на мене.
— Ти ж знаєш, що ми такого не робимо.
— Гей, ти ж сам сказав — я не тутешній.
— Так, але… — він повагався. Оглянув бульку, а тоді знов подивився на мене. Стишив голос. — Слухай, я виріс із Одкровенням. Я не підтримую все, що кажуть жерці, особливо в ці часи. Але це віра, це спосіб життя. Дає тобі за що триматися, якусь основу, на якій можна виростити дітей.
— У тебе сини чи дочки?
— Дві доньки, троє синів, — він зітхнув. — Так, розумію. Все те лайно. Знаєш, далі за мисом у нас є купальний пляж. Вони є в більшості сіл, і я пам’ятаю, коли був малий, ми ціле літо проводили у воді, всі разом. Батьки іноді приходили після роботи. А зараз, коли все стало серйозно, там побудували стіну, що заходить просто в море. Якщо йдеш туди на день, то жерці стежитимуть за тобою весь час, а жінки повинні лишатися зі свого боку стіни. Тож я навіть не можу поплавати з власною жінкою й доньками. Це тупо до всирачки, я знаю. Надто радикально. Але що робити? У нас нема грошей, щоб їхати до Міллспорта, і я все одно не хотів би, щоб мої діти бігали тамтешніми вулицями. Я бачив, що там відбувається, коли вчився. Те місто повне драних дегенератів. Принаймні тутешні люди й досі вірять у дещо більше, ніж потурання кожному тваринному бажанню одразу після його виникнення. Знаєш, я не хотів би прожити інше життя в іншому тілі, якби тільки це з ним і робив.
— Ну, тоді твоє щастя, що ти не маєш грошей на перечохлення. Було б прикро наражатися на спокусу, хіба ні?
Було б прикро знову побачити батьків, — не додав я.
— Саме так, — сказав він, не помітивши іронії. — У цьому суть. Коли ти усвідомлюєш, що життя лиш одне, то прагнеш чинити правильно. Забуваєш про матеріальне, про все те декадентство. Переймаєшся теперішнім життям, а не думаєш, що робитимеш у наступному тілі. Зосереджуєшся на важливому: родина, спільнота, дружба.
— І, звісно, Дотримання, — м’якість мого тону була на диво непідробною. Нам треба було пересидіти наступні кілька годин тихцем, але річ була не в тому. Я з цікавістю зазирнув собі в серце і побачив, що випустив із рук свою типову зневагу, яку зазвичай закликав до себе в подібних ситуаціях. Я дивився на нього через стіл і відчував лише втому. Він не дозволяв незворотно вбити Сару і її доньку, він, може, ще й не народився, коли це сталося. Можливо, у схожій ситуації він вибрав би таку ж сумирну овечу позицію, як і його батьки, але зараз це нічого не важило для мене. Я не міг ненавидіти його достатньо сильно, щоб повести до того провулка, розказати правду про себе й дати йому його шанс.