Посланці мають бути в цьому майстрами.
Хтозна-чому я раптом побачив нове мініатюрне обличчя Вірджинії Відаури. Але цього разу в моїй голові не виникло ані голосу, ані прищепленої інструкторської впевненості. Здається, від цього привида я більше не отримаю жодної допомоги.
— Не проти, якщо я приєднаюся?
Хтось прогукав це крізь шум вітру й різані кілем хвилі.
Я глянув праворуч, до центральної палуби, й побачив, що вона тримається за поручень біля виходу на місток, одягнена в комбінезон і куртку, які позичила у Сьєрри Трес. У цій зафіксованій позі вона здавалася хворою і нетвердою на ногах. Сріблясто-сіре волосся здувало з обличчя вітром, але, обтяжене важчими пасмами, воно, наче обмоклий прапор, не піднімалося високо. Її очі були темними провалами на блідому обличчі.
Ще один драний привид.
— Звісно. Чому ні?
Вона перебралася на місток, виказуючи в русі більше сили, ніж у статичній позі. На той час, як вона дісталася до мене, її губи іронічно вигнулися, а голос упевнено перемагав стрімкі хвилі під бортами. З допомогою Бразилового лікування рана на щоці зменшилася до блідої лінії.
— То ти не проти поговорити з фрагментом?
Якось у Новопешті я нажерся таке в порноконструкті з віртуальною шльондрою, намагаючись — невдало — зламати програму сповнення бажань тієї системи. Якось, не дуже молодим, після адорасьйонської кампанії, я сидів і п’яний балакав про заборонену політику з військовим штучним інтелектом. Якось на Землі я напився з власною копією. Заради чого, врешті-решт, і відбувалися всі згадані розмови.
— Не надавай цьому якоїсь особливої ваги. Я ладен розмовляти практично будь з ким.
Вона вагалася.
— Я пам’ятаю чимало подробиць.
Я дивився на море і мовчав.
— Ми переспали, чи не так?
Океан летів повз мене.
— Так. Кілька разів.
— Я пам’ятаю… — ще одна затягнута пауза. Вона відвела від мене погляд. — Ти обіймав мене. Поки я засинала.
— Так, — я нетерпляче махнув рукою. — Все це дуже недавнє, Надю. Ти не пам’ятаєш нічого давнішого?
— Це… важко, — вона затремтіла. — Є плями, місця, яких я не можу вловити. Неначе замкнені двері. Наче якісь запони в голові.
Так, це системне обмеження штучної оболонки, — хотілося сказати мені. — Воно потрібне, щоб не дати тобі провалитися в психоз.
— Ти пам’ятаєш декого на ім’я Плекс? — спитав я її натомість.
— Так, Плекс. Із Текітомури.
— Що ти про нього пам’ятаєш?
Її обличчя стало різкішим, ніби було маскою, яку хтось притулив щільніше.
— Що він був дешевим прихвоснем якудзи. Підробні манери драного аристократа й душа, продана бандитам.
— Дуже поетично. Насправді, аристократія в нього справжня. Колись давно його родина сягала рівня придворних купців. А тоді вони збанкрутували, поки ти вела свою революційну війну.
— Я ж не мушу шкодувати про це?
Я знизав плечима.
— Я просто викладаю факти.
— Просто кілька днів тому ти казав, що я не Надя Макіта. А тепер зненацька хочеш звинуватити в тому, що вона робила триста років тому. Розберися з тим, у що віриш, Ковачу.
Я зиркнув у її бік.
— Поговорила з рештою?
— Вони назвали мені твоє справжнє ім’я, якщо ти про це питаєш. Трохи розказали про те, чого ти так сердишся на квеллістів. Про цього клоуна Джошуа Кемпа, якому ти протистояв.
Я знову перевів погляд на морський пейзаж, що мчав назустріч.
— Я не протистояв Кемпу. Мене послали допомогти йому. Запустити славну революцію на кавалку багна під назвою Санкція-IV.
— Так, мені сказали.
— Направили мене для цього. Поки Джошуа Кемп, як і кожен інший всраний революціонер, якого я коли-небудь бачив, не перетворився на гімноголового демагога, такого ж лихого, як і ті, кого він хотів замінити. І, перш ніж ти почуєш наступну порцію обґрунтування неоквеллізму, прояснімо ще дещо. Цей клоун Кемп, як ти його назвала, вчинив кожнісінький злочин проти людяності, включно з ядерним бомбардуванням, в ім’я Квеллкристи, чорт її бери, Сокольничої.
— Розумію. Тож ти хочеш звинуватити мене в діях психопата, котрий позичив моє ім’я й кілька моїх епіграм через кілька століть по моїй смерті. Це, по-твоєму, чесно?
— Слухай, ти ж хочеш бути Квеллою. Звикай.
— Ти так говориш, ніби я маю вибір.
Я зітхнув. Глянув на свої долоні на поручні містка.
— Ти справді побалакала з рештою, чи не так? Що вони тобі навішали? Революційну Необхідність? Підкорення Маршу Історії? Що? Що такого до всирачки смішного?