— Але ти надурила їх.
Вона хмуро кивнула.
— Я показала їм місце, дала коди. Сказала, що вірус передається статевим шляхом, щоб їм здавалося, ніби вони все контролюють. Насправді так він теж передається, а Плекс не був надто уважний до біокодів і не шукав нічого глибше. Я знала, що можу довірити йому так налажати.
Я відчув на обличчі ще одну слабку усмішку.
— Так, у нього до такого хист. Певно, це його аристократична спадщина.
— Мабуть.
— А враховуючи те, наскільки міцно якудза тримає в руках секс-індустрію Міллспорта, ти все зважила правильно. — Притаманна доброму шахрайству радість пробігла мною, як кайф від трясучки — в її розрахунку була гладенька, нелюдська вивіреність, гідна посланського планування. — Ти дала їм загрозу, яку вони могли б тримати над головою Гарланітів, і до якої вже мали бездоганну систему розповсюдження.
— Виходить, що так, — її голос знову трохи розкис, коли вона заглибилася у спогади. — Вони хотіли зачохлити якогось свого бійця в одне з Саншінських тіл, а тоді поїхати з ним до Міллспорта й продемонструвати те, що мають. Тільки не знаю, чи дійшли вони до цього етапу.
— О, та напевне дійшли. Якудза доволі ретельна у своїх інтригах. Ох, скільки б я віддав, щоб побачити обличчя Танаседи, коли він прибув з таким товаром на Рилу, а генетики Гарланів розказали йому, що насправді він нічого не контролює. Дивно, що Аюра не стратила його просто на тому місці. Дивовижна стриманість.
— Або дивовижна зосередженість. Його смерть нічого б не дала, хіба не так? Коли той чохол зійшов на пором в Текіто, він уже мав заразити достатньо нейтральних носіїв, щоб поширення не можна було спинити. А на той час, коли вони сходили на берег у Міллспорті. — Вона знизала плечима. — Йшлося вже про невидиму пандемію.
— Точно.
Може, їй почулося щось у моєму голосі. Вона знову розвернулася до мене, а її обличчя спотворилося від затамованої злості.
— Гаразд, Ковачу, чорти б тебе взяли. Скажи мені — а ти б що зробив?
Я побачив у ній біль і страх. Відвів погляд, раптом засоромившись.
— Не знаю, — тихо сказав я. — Твоя правда, мене там не було.
І тоді, наче я нарешті дав їй бажане, вона таки залишила мене.
Залишила самого стояти на містку й дивитися, як океан суне на мене з безжальною швидкістю.
Розділ тридцять сьомий
Поки нас не було, атмосферна активність у Кошутській затоці затихла. Побившись об східний берег більш як тиждень, велика буря чиркнула об північний край Вчири й подалася геть у південні води океану Нурімоно, де очікувалося, що вона врешті затихне в студених водах ближче до полюса. У тому спокої раптом вибухнула транспортна морська активність, бо всі хотіли надолужити втрачений час. «Ангельський сірник» увігнався просто в гущу, як влітає в юрбу гнаний вуличний торгівець. Він поманеврував, проскочив уздовж корпусу повільного містоплоту «Картина плавучого світу» і скромно пристав до дешевшого краю доків з правого борту, коли сонце щойно почало розливатися по західному обрію.
Під вантажними кранами нас зустрічав Сосекі Кої.
Я помітив його обрамлену заходом сонця постать ще від поручнів скатолова і підняв руку у привітанні. Він не махнув у відповідь. Коли ми з Бразилом зійшли на берег і підійшли ближче, я побачив, як він змінився. В його зморщеному обличчі з’явилася ясноока енергія, світло, яке могло бути слізьми або стриманою люттю — важко сказати напевне.
— Трес? — тихо спитав він.
Бразил тицьнув пальцем на скатолова.
— Ще видужує. Ми залишили її з… з Нею.
— Ясно. Добре.
Короткі слова пірнали в загальну тишу. Морський вітер шумів навколо, смикав за волосся й лоскотав носові пазухи сіллю. Я скоріше відчув, аніж побачив, як напружилося Бразилове обличчя — як у людини, яка збирається дослідити рану.
— Ми чули новини, Сосекі. Хто з вас вибрався?
Кої похитав головою.
— Небагато. Відаура, Аото, Собєський.
— Марі Адо?
Він заплющив очі.
— Мені шкода, Джеку.
Капітан скатолова зійшов по трапу з кількома своїми офіцерами, яких я знав досить добре, щоб кивати їм у коридорах. Кої ж начебто знав геть усіх — вони різко потиснули один одному плечі на витягнутих руках і швидко сплели стрип’япський клубок, після чого капітан крекнув і попрямував до вежі портової адміністрації, потягнувши решту на буксирі. Кої знову розвернувся до нас.
— Вони залишатимуться тут для того, щоб подати заявку на ремонт гравісистем. З лівого борту біля них стоїть інший скатолов, вони дуже старі друзі. Вони для виду куплять у них свіжої здобичі для доставки в Новопешт. Тим часом ми на світанку гайнемо звідси на одному з глісерів-контрабандистів Шегешвара. Це найкраще, що можна організувати для трюку зі зникненням.