Я скривився.
— Ховати?
— Ні, до того. Прийдуть лікарі, і порадять операцію, можливо, заміну органів чи кінцівок…
— Надю, тебе справді довго не було. Окрім як у військовій медицині та в добровільній хірургії такі штуки просто не…
— Ковачу, це аналогія, гаразд? Я веду до того, що тобі перепало тіло, яке не дуже добре працює, яке вимагає постійного контролю зверху і збоку, а чому? Не через якусь вроджену ваду, а просто тому, що нанотехнологія не активована. І це ми. Це суспільство — кожне суспільство в Протектораті — це організм, в якому дев’яносто п’ять відсотків нанотехнологій не ввімкнулися. Люди не роблять те, що повинні.
— І що ж вони повинні?
— Керувати. Брати до рук контроль. Стежити за станом суспільних інститутів. Підтримувати безпеку на вулицях, визначати політику суспільного захисту здоров’я й освіти. Будувати. Створювати багатство й організовувати дані, забезпечити, щоб і перше, і друге потрапляли туди, де вони потрібні. Усе це робитимуть люди, і народ на це здатен, але тут як з нанобами. Їх треба спочатку активувати, щоб вони мали свідомість. Врешті-решт, це є суспільство за квеллізмом — свідомі народні маси. Демодинамічна нанотехнологія в дії.
— Гаразд — тож погані-препогані олігархи повимикали нанотехнологію.
Вона знову всміхнулася.
— Не зовсім. Олігархи — не зовнішній фактор, вони як зациклена підпрограма, що вийшла з-під контролю. Як рак, якщо змінити аналогію. Вони запрограмовані годуватися з решти організму, не зважаючи на ціну, яку платить за це тіло загалом, і вбивати все, що змагається з ними за цей ресурс. Тому їх треба прибрати першими.
— Так, здається, я вже чув цю промову. Розчавити панівний клас — і все стане добре, так?
— Ні, але це необхідний перший крок, — вона пожвавлювалася на очах, говорила чимдалі швидше. Західне сонце забарвило її обличчя матовим світлом. — Кожен попередній революційний рух в людській історії припускався однієї основної помилки. Вони всі бачили владу таким собі сталим механізмом, структурою. Але це не так. Це динамічна, плинна система з двома можливими тенденціями. Влада або десь накопичується, або розповсюджується по системі. У більшості суспільств вона в стані накопичення, а більшість революційних рухів насправді зацікавлені лиш у тому, щоб перемістити накопичену величину в інше місце. Справжня революція мусить розвернути напрямок потоку. А такого ніхто ніколи не робить, тому що вони всі до всирачки бояться втратити місце в бойовій рубці історичного процесу. Якщо замінити одну владу іншою, нічого не зміниться. Проблеми суспільства так не вирішаться, а просто проявляться з іншого боку. Треба налагодити нанотехнології, щоб вони могли самі розбиратися з власними проблемами. Треба побудувати структури, що дозволятимуть розподіляти владу, а не перегруповувати її. Звітність, демодинамічний доступ, системи закріплених прав, навчання з використання політичної інфраструктури…
— Ого, — я підніс руку. Більшість із цього я не раз чув ще у «Блакитних Жучках». Я не збирався сидіти на цій лекції знову, хай там яке над нами погідне небо. — Надю, таке вже намагалися робити раніше, і ти це знаєш. І наскільки я пам’ятаю з доколоніальної історії, наділений владою народ, в який ти так віриш, зразу радісінько віддавав ту владу назад до рук своїх пригноблювачів всього лиш за голопорно і дешеве пальне. Може, в цьому для нас є певний урок. Може, люди радше пускатимуть слину на плітки й свіжі знимки Жозефіни Хікарі та Рю Барток, аніж турбуватимуться про те, хто керує планетою. Ти про таке не думала? Може, так вони будуть щасливіші.
На її обличчі проскочило презирство.
— Так, може. А може період, про який ти говориш, неправильно витлумачили. Може, конституційні демократії минулого тисячоліття не були таким провалом, як намагаються змусити нас думати історики. Може, вони просто загубили їх, забрали у нас і збрехали про це нашим дітям.
Я знизав плечима.
— Може так і було. Але коли так, то вони дивовижно добре навчилися раз за разом повторювати цей трюк.