— Звісно, що навчилися, — вона мало не крикнула. — А хто ж би не навчився? Якби від виконання такого трюку залежало збереження твоїх привілеїв, твого рангу, твого до всирачки легкого й приємного життя взагалі, то хіба б ти не навчився? Хіба б ти не вчив тому ж своїх дітей, щойно вони почали б ходити й говорити?
— Але решта з нас тим часом не спромоглася навчити своїх нащадків робочому способу протидії? Та годі! Невже треба, щоб Виселення нагадувало нам про це кожні кількасот років?
Вона заплющила очі й сперлася спиною на тюк із травою. Здавалося, що вона зверталася до неба.
— Не знаю. Так, може й треба. Це нерівна боротьба. Завжди легше вбивати й знищувати, ніж будувати й просвічувати. Легше накопичувати владу, ніж розповсюджувати.
— Еге ж. А може, ти зі своїми дружбанами-квеллістами просто не хочеш побачити межі розвитку нашої соціальної біології. — Я почув, що підвищив голос. Спробував його стримати, і слова ніби проходили крізь жорна. — Саме так. Вклонися і вшануй вищу силу, падло таке, роби те, що каже чоловік із бородою або в костюмі. Як я сказав раніше, може, люди цим щасливі. Може, такі як ти і я — просто кляті подразники, якась болотяна мошва, що не дає їм спати.
— То он до чого ти прийшов, га? — вона розплющила очі до неба, а тоді скоса глянула на мене, не опускаючи голови. — Здатися, дозволити непотребу на штиб Перших родин мати все, дати решті людства сповзти в кому. Скасувати бій.
— Ні, я підозрюю, що для цього вже надто пізно, Надю, — я усвідомив, що не отримав ані краплини тієї похмурої насолоди, якої чекав. — Таких як Кої важко спинити, коли вони почали рухатися. Я бачив їх немало. А ми, на щастя чи на біду, почали рухатися. Гадаю, ти матимеш нове Виселення. Що б я не сказав чи не зробив.
Вона й далі колола мене поглядом.
— Але ти вважаєш, що це просто марно витрачений час.
Я зітхнув.
— Я думаю, що надто часто бачив, як воно йшло шкереберть на хтозна-скількох планетах, аби повірити, що ця спроба дуже від них відрізнятиметься. Ти спричиниш смерть багатьох людей заради, в найкращому випадку, локальних поступок. А в гіршому — накличеш на Світ Гарлана посланців, а повір мені, вони тобі не снилися навіть у найгірших кошмарах.
— Так, Бразил мені розповів. Ти сам був таким десантником.
— Саме так.
Ми спостерігали, як помирає сонце.
— Знаєш, — сказала вона. — Я не вдаю, ніби знаю все про те, що з тобою зробили в тому Посланському Корпусі, але я раніше не зустрічала таких людей, як ти. Ненависть до себе живить тебе, бо ти перетворюєш її на лють проти мішеней, що трапляють під руку. Але це статична модель, Ковачу. Це скульптурна алегорія розпачу.
— Та невже?
— Так. На базовому рівні ти насправді не хочеш, аби щось покращилося, бо тоді не матимеш мішеней. А коли ненависті не буде на чому сфокусуватися зовні, тобі доведеться розвернутися обличчям до того, що всередині.
Я пирхнув.
— І що ж воно таке?
— Я достеменно не знаю, але можу висунути кілька здогадів. Жорстокість від когось із батьків. Життя на вулицях. Якась втрата в ранньому дитинстві. Якась зрада. І рано чи пізно, Ковачу, тобі доведеться стати перед фактом, що ти ніколи не зможеш повернутися і якось цьому зарадити. Жити слід майбутнім.
— Точно, — беземоційно сказав я. — І, поза всяким сумнівом, слугуючи славній революції квеллізму.
Вона знизала плечима.
— Це мусить бути твій вибір.
— Я вже зробив свій вибір.
— Але ти все одно прийшов звільнити мене від Гарланів. Ти мобілізував Кої й решту.
— Я прийшов по Сильву Ошіму.
Вона звела брову.
— Он як?
— Саме так.
Запала ще одна пауза. На борту глісера Бразил зник у рубці. Я вловив тільки останню фазу його руху, але він здався мені різким і нетерплячим. Перевівши погляд туди, звідки він пішов, я побачив Вірджинію Відауру, що дивилася на мене.
— Тоді, — мовила жінка, яка вважала себе Надею Макітою. — Здається, що я з тобою марную час.
— Справді. Здається, що так і є.
Якщо вона й розсердилася, то не виказала цього. Просто знову знизала плечима, підвелася й дивно усміхнулася мені, а тоді побрела залитою сонцем пристанню, час від часу зазираючи через край у бульйон за бортом. Пізніше я бачив, як вона говорила з Кої, але на решту подорожі до Шегешвара вона дала мені спокій.
Як пункт призначення ферма не дуже вражала. Вона зринала з поверхні Обширу, найбільше нагадуючи скупчення напівзатоплених гелієвих дирижаблів, що плавали навколо ще однієї тюкувальної станції у формі підкови. Насправді, до епохи комбайнів, це місце таки служило незалежною пристанню для обробки бела-трави, але на відміну від інших станцій, на яких ми зупинялися, вона не продалася прийдешнім корпоративним гравцям і знелюдніла за одне покоління. Радул Шегешвар успадкував її голі кістки на сплату частини ігрового боргу, і навряд чи дуже зрадів, коли побачив свій виграш. Але він приставив це місце до роботи, переобладнав розвалену станцію в акцентовано старовинному стилі й поширив комплекс на все те, що раніше було комерційною гаванню, використавши передову технологію мокрого бункера, втілену руками військового підрядника, який заборгував Шегешварові послугу. Тепер комплекс міг похизуватися невеликим ексклюзивним борделем, елегантним казино, а також повнокровним серцем усього цього місця, закладом, що наділяв відвідувачів такими дрижаками, що їх не відтвориш у більш урбаністичному середовищі — ямами для боїв.