До нашого прибуття тут влаштували яку-не-яку вечірку. Гайдуки пишаються своєю гостинністю, і Шегешвар тут не виняток.
Він розчистив місце на одному з накритих причалів на краю старої станції й наніс туди їжі й питва, приглушеної музики, духмяних смолоскипів зі справжньої деревини й вентиляторів, щоб ганяли болотне повітря. Вродливі чоловіки й жінки, витягнуті з борделю внизу або з Шегешварової новопештської студії голопорно, ходили між нами з повними тацями в неповних костюмах. Піт на оголених тілах виступав хитромудрими малюнками й пахтів феромонами, зіниці розчахнулися на все око від того чи іншого ейфорину, і все тонко натякало на їхню доступність. Певно, це не було бездоганним вибором для зібрання активу неоквеллістів, але Шегешвар міг утнути таке навмисне. Йому завжди бракувало терплячки на політику.
В будь-якому випадку, похмурий настрій на пристані поволі й поступово розбавився в хімічно підтримуваному забутті, яке так і не зайшло далі невиразної сентиментальної балачки. Обставини нападу на охорону Міці Гарлан у завулках Нової Канаґави, спроба викрадення й перестрілка, в яку вона переросла, були надто криваві й жорстокі, щоб можна було чекати чогось іншого. Відсутність полеглих була надто гострою, а розповіді про їхню смерть — надто гіркими.
Марі Адо, яку просмажило навпіл «Сонцеструмом», з останніх сил спромоглася піднести ручну зброю до горла й натиснути спуск.
Деніел, якого посікло вогнем осколкових бластерів.
Дівчина Андреа, що сиділа з ним на пляжі, яку розплющило, коли спецзагін підірвав двері.
Решта, кого я не знав або не пам’ятав, які повмирали, щоб Кої зміг вибратися з заручницею.
— Ви її вбили? — спитав я його в тиху мить, перш ніж він остаточно захмелів. — Ми чули випуски новин, поки йшли на південь на скатолові — підступне вбивство невинної жінки горлорізами-квеллістами — але ж Міці Гарлан могла загинути й від рук необережних штурмовиків, а заголовки все одно були б такі самі.
Він дивився в дальню частину пристані.
— Звісно, що вбив. Як і обіцяв. Вони це знали.
— Справжня смерть?
Він кивнув.
— Чого б вона не була варта. Її вже точно перечохлять з резервної копії. Сумніваюся, щоб вона втратила більше, ніж сорок вісім годин життя.
— А наші втрачені?
Кої прикипів поглядом до протилежного боку тюкувального причалу. Він ніби бачив Адо й інших, що стояли десь там у світлі смолоскипів — похмурі привиди на бенкеті, яких не могла приховати ніяка кількість алкоголю чи таке.
— Адо встигла випарувати свою пам’ять. Я сам бачив це. Решта ж. — Він ніби легенько здригнувся, може, від вечірнього вітерцю, що дув з Обширу, а може просто знизав плечима. — Не знаю. Можливо, їх захопили.
Жодному з нас не захотілося доводити це припущення до логічного закінчення.
Якщо Аюра заволоділа пам’ятями, їхні власники тепер були замкнені у віртуальних камерах для допиту, катовані — якщо треба, то до смерті — а тоді перезавантажені в той самий конструкт, після чого процес починався заново, повторюючись, поки допитувані не видавали все, що знають, і, можливо, ще й після того — задля помсти за те, що вони наважилися зробити з членом Перших родин.
Я проковтнув решту напою, і від його міцності моїми плечима й хребтом пробігла дрож. Я підняв порожню склянку до Кої.
— Сподіваймося, що воно було того варте.
— Так.
Опісля я з ним не балакав. Загальна течія гулянки понесла його за межі досяжності, а я застряг у кутку з Шегешваром. У нього на кожній руці висіло по косметично прекрасній блідавій жінці, вбраній в однакові переливчасті бурштинові мусліни, як пара ляльок черевомовця в натуральну величину.
— Добре гуляєш?