— Ще ні, — я взяв печиво з таке й куснув його. — Але скоро буду.
Він легенько всміхнувся.
— Тебе важко вдовольнити, Таку. Хочеш, може, піти й посміятися зі своїх друзів у загонах?
— Не зараз.
Я мимохіть глянув на лагуну, заповнену бульками, в яких містилися ями для двобоїв болотяних пантер. Я добре знав туди дорогу, і навряд чи хтось би мене спинив, але в ту мить воно не дуже багато для мене значило. Крім того, десь минулого року я виявив, що коли жерці вмирали й переносилися в тіла пантер, моя радість від їхніх страждань зсихалася до холодного й незадовільно відстороненого інтелектуального усвідомлення. Дивитися на велетенських, мокрогривих створінь, які шматували і гризли одне одного в ямах, і продовжувати бачити людей, яких я підняв із мертвих заради покарання, було неможливо. Якщо психохірурги мали рацію, то їх узагалі вже не було в жодному справжньому сенсі. Можливо, основна людська свідомість давно зникла, зжерта чорною крикливою навіженістю ще в перші кілька днів.
Одного душного, імлистого від спеки полудня я стояв на трибуні з крутими ярусами над однією з ям, оточений галасливою юрбою, що поскакувала на ноги й тупцяла на місці, і відчув, як відплата розмилюється в моїх руках, розчиняється і вислизає, коли я намагаюся міцніше її вхопити.
Опісля я більше туди не ходив. Лиш передавав Шегешвару викрадені кортикальні пам’яті й залишав йому робити решту.
Тепер він у світлі смолоскипів здивовано поглянув на мене.
— Ну гаразд. Може, тебе зацікавить командний спорт? Скажімо, спустимося до гравітаційної зали з оцими красунями, Ілією і Маюмі?
Я глянув на двох виряджених жінок і отримав від кожної покірну усмішку. Жодна з них нібито не вдалася до хімії, але я все одно не міг нагнати дивне відчуття, що Шегешвар керує ними крізь отвори у гладеньких спинах, ніби ті його руки, що лежали на кожному бездоганно заокругленому стегні, були пластикові й несправжні.
— Дякую, Раде. Я в старих літах стаю більш відлюдним. Але ти не дивися на мене, а бери й добре собі розважайся.
Він знизав плечима.
— Ну, з тобою точно вже не розважишся. По правді, то не пам’ятаю жодного разу за минулі п’ятдесят років. Ти справді співнічнішав, Таку.
— Я ж казав…
— Так, так, знаю. Ти й так наполовину північник. Штука в тому, Таку, що як ти був молодший, то не дуже давав цьому проявлятися. — Він перемістив долоню й підхопив нею налиту грудь. Її власниця хихотнула й куснула його за вухо. — Нумо, дівчата. Залишмо Ковача-сана бурмоситися, скільки йому заманеться.
Я дивився, як вони знову приєднуються до основної течії вечірки під проводом Шегешвара. Насичене феромонами повітря прошило мені живіт і пах неясним жалем. Я добив печиво з таке, ледве розібравши його смак.
— О, здається, ти добре розважаєшся.
— Посланський камуфляж, — рефлекторно відповів я. — Нас навчили зливатися з фоном.
— Невже? Щось не видно, щоб твій навчитель дуже старався.
Я розвернувся й побачив криву усмішку на обличчі Вірджинії Відаури, що стояла з келихом у кожній руці. Я озирнувся, шукаючи Вразила, але не знайшов його ніде поблизу.
— Один мені?
— Якщо хочеш.
Я взяв келих і відпив. Міллспортське односолодове, певно, з однієї з дорожчих західних дистилерій. Шегешвар не дозволяв своїм упередженням втручатися в справи смаку. Я відпив ще і пошукав Відаурині очі. Вона дивилася в далечінь Обширу.
— Шкода, що так сталося з Адо, — мовив я.
Вона повернула погляд на мене й підняла палець до губ.
— Не зараз, Таку.
Не тоді й не пізніше. Ми майже не говорили, коли вислизнули з вечірки й спустилися до коридорів у комплексі мокрих бункерів. Посланський функціонал увімкнувся, наче резервний автопілот, активуючи кодований обмін поглядами й розуміння, від інтенсивності якого в мене аж закололо в повіках.
Ось, — раптом згадав я. — Ось на що воно схоже. Ось як ми жили, ось для чого ми жили.
А в моїй кімнаті, коли ми знайшли тіла одне одного під квапливо відсунутим одягом і вчепилися в них, з посланською ясністю відчуваючи, чого кожен хоче від іншого, я вперше за більш як століття об’єктивного часу задумався, нащо я взагалі від них пішов.
Це відчуття не протрималося до пантерячого гарчання вранці після гулянки. Ностальгія вийшла з мене разом із затухлою дією таке і каламутним похмільним відчуттям, на м’якість якого я, здається, не заслуговував. За ним лишилося ненабагато більше за пихате відчуття нещодавнього володіння випростаним на білих простирадлах засмаглим Відауриним тілом, і нечітке передчуття чогось лихого, яке мені не вдалося пов’язати з якимось певним джерелом.