Відаура пропалювала очима дірку в стелі.
— Знаєш, — нарешті сказала вона. — Марі мені ніколи не подобалася. Вона завжди так намагалася щось нам довести. Ніби просто бути однією з «Жучків» було не досить.
— Може, для неї й не було.
Я подумав про опис смерті Марі Адо, який почув від Кої, і задумався, чи вона в кінці натиснула на курок, щоб уникнути допиту, а чи просто щоб повернутися до родинних зв’язків, які все життя намагалася обірвати. Задумався, чи було б досить її аристократичної крові, щоб урятувати її від гніву Аюри, і що б їй довелося зробити, аби вийти з конструкта для допитів у свіжому чохлі, на що б довелося погодитися й підписатися, щоб вискочити неушкодженою. Задумався, чи в останні секунди вона крізь морок в очах дивилася на аристократичну кров зі своїх ран, і чи ненавиділа її лютою ненавистю.
— Джек несе якусь маячню про геройську самопожертву.
— То он воно що.
Вона перевела очі на моє обличчя.
— Я тут не через те.
Я мовчав. Вона знову звела очі до стелі.
— От чорт, таки через те.
Ми послухали гарчання і крики надворі. Відаура зітхнула й сіла на ліжку. Вона притулила зап’ястя до очей і похитала головою.
— Ти ніколи не задумувався, — спитала вона, — чи ми й досі людські істоти?
— Бувши посланцями? — я смикнув плечима. — Я намагаюся не піддаватися на стандартне лайно про «ойойой, постлюди наступають», якщо ти про це. А чого питаєш?
— Не знаю, — вона дратівливо струснула головою. — Так, я знаю, це якась маячня. Але іноді я балакаю з Джеком та іншими, а вони мені видаються якимось іншим видом. Те, у що вони вірять. Рівень віри, який вони здатні підтримувати за майже цілковитої відсутності якого-небудь підґрунтя.
— А. То ти теж не впевнена.
— Ні, — Відаура розпачливо скинула руку вгору. Тоді розвернулася на ліжку, щоб глянути на мене. — Як вона може бути нею, правда?
— Ну, я радий, що не один борсаюся в цих тенетах. Ласкаво просимо до раціонально налаштованих меншин.
— Кої каже, що вона справжня. Цілком і повністю.
— Ага. Кої хоче цього так сильно, що він би й довбаного лисокрила в шарфі визнав би Квеллкристою Сокольничою. Я бачив її Встановлення, і вони не наполягали ні на чому, про що їй з виду було незручно говорити. Тобі ніхто не розповідав про генетичну зброю, яку вона активувала?
Відаура відвела погляд.
— Так, я чула. Доволі радикально.
— Більш-менш упоперек до всього, в що Квеллкриста Сокольнича вірила все життя, ти хотіла сказати.
— Ніхто з нас не лишається чистим, Таку, — тонка усмішка. — Ти ж знаєш. А за цих обставин…
— Вірджиніє, ти от-от добалакаєшся до того, що купишся з нутром і загубишся у своїй вірі, як старообрядна фанатка, якщо не думатимеш. І не сподівайся, що я й надалі розмовлятиму з тобою, якщо ти перейдеш на той гімнистий берег.
Усмішка набрала сили, перетворилася на подобу сміху. Вона торкнулася верхньої губи язиком і скоса глянула на мене. Ця картина пробудила в мені дивне електричне відчуття.
— Гаразд, — сказала вона. — Будемо нелюдськи раціональними. Але Джек каже, що вона пам’ятає наступ на Міллспорт. І те, як ішла до гелікоптера під Алабардосом.
— Ага, що трохи підсмалює сраку теорії, в якій її копія була збережена в розпал битви під Дравою, тобі не здається? Оскільки обидві події сталися пізніше, ніж вона мала нагоду побувати на Новому Хоккайдо.
Відаура розвела руками.
— Тоді повалиться і версія, що підозрює в ній якийсь вид особистішої оболонки інфоміни. За тією ж логікою.
— Ну, так.
— То що це нам лишає?
— Тобто, з чим лишається Бразил і вчирська банда? — злостиво спитав я. — Легко. Вони лишаються з тим, що відчайдушно нашкребуть якусь іншу обісрану крабами теорію, з якої вода литиметься крізь дірки не зразу, а тоді віритимуть у неї. Що для остаточно переконаних неоквеллістів до всирачки сумно.
— Ні, я маю на увазі нас, — її очі свердлили мене останнім займенником. — 3 чим лишаємося ми?
Я приховав легенький смик у животі, протерши очі жестом, що луною повторював її власний, який вона використала раніше.
— У мене є одна думка, — почав я. — Може, певне пояснення.
У двері подзвонили.
Відаура звела брову.
— А списку гостей в тебе нема?
Я знову зиркнув на годинника й похитав головою. Гаркіт пантер за вікном ніби трохи влігся до глухого бурчання і періодичного хрусту, з яким вони розривали хрящі своєї їжі. Я натягнув штани, в інтуїтивному пориві підібрав зі столика «Рапсодію» і пішов відчиняти.