У такій поставі вона й заклякла.
Я глибоко вдихнув і потягнувся рукою. Мої пальці розсунули волосся на її обличчі, як завіски.
За волоссям нічого не було. Ані якихось рис, ані самого обличчя, саме лиш темне і тепле провалля, що неначе розширювався мені назустріч, як промінь чорного світла. Я нахилився ближче, і темрява розтягнулась до її шиї, потихеньку розповсюджуючись уздовж вертикальної осі закляклої фігури. Вона розійшлася до паху й пішла далі, продовжуючи той самий розрив уже в повітрі між її ногами. Я відчував, як поволі втрачаю рівновагу. За нею втекли двері кімнати, а тоді й сама кімната, зминаючись, як використана серветка у пляжному вогнищі. Мене оповило тепло, яке злегка пахнуло статикою. Залізні локони в моїй лівій руці закрутились і сплелися в неспокійний зміїстий дріт. Я повиснув на ньому над порожнечею.
Не розплющувати очі, не розтискати ліву руку, не рухатися.
Усупереч командам я демонстративно кліпнув і запхав той спогад глибше.
Скривився й відпустив руку.
Якщо то було падіння, то я не відчув нічого схожого.
В повітрі нічого не шуміло, і я не бачив нічого освітленого, щоб оцінити швидкість руху. Навіть моє тіло стало невидимим. Здається, дріт зник одразу після того, як я випустив його з руки. Я міг нерухомо висіти в гравікамері, не більшій за розмах моїх рук, але відчуття сигналізували, що на всі боки простягається незміримий порожній простір. Я ніби був жуком-сухомряком, що летів в одному зі спорожнілих складів на Бела-Кохеї-9.
Я прочистив горло.
Ламана лінія блискавки пробігла наді мною й не зникла. Я рефлекторно потягнувся рукою вгору, і мої пальці торкнулися тендітного плетива.
Перспектива з хрускотом повернулася на місце — світло було не вогнем у небі на незбагненній висоті, а крихітним галудженням за кілька сантиметрів над головою. Я обережно взяв його в руку й розвернув. Там, де його торкнулися мої пальці, світло легенько розмилося. Я відпустив його, і воно зависло на рівні моїх грудей.
— Сильво? Ти тут?
Так я отримав поверхню під ногами й спальню, залиту післяполуденним сонцем. З обстановки було схоже, що вона належала дитині років десяти. На стіні виднілися голо Мікі Нозави, Рилі Цючїї і ще багатьох моделей, яких я не впізнав. Стіл із котушкою під вікном і вузьке ліжко. Панель дзеркального дерева на одній зі стін візуально збільшувала обмежений простір, а з гардеробної ніші навпроти видніла неохайно розвішана маса одягу, серед якого були й сукні в придворному стилі. Зсередини на дверях висів символ віри зречників, відліплений в одному кутку.
Я визирнув з вікна і побачив класичне містечко у помірних широтах, що спускалося до гавані й втягнутого рукава затоки. Запах бела-трави у воді, бліденькі серпасті кусні Хотея і Дайкоку виднілися на ясному синьому небі. Таке могло бути будь-де. Човни й люди сновигали туди-сюди, правдоподібно розпорошені доступним простором.
Я підійшов до дверей із недбало приліпленим девізом і взявся за ручку. Було незамкнено, та коли я спробував вийти у коридор, переді мною з’явився підліток, який штовхнув мене назад.
— Мама каже, щоб ти сиділа у своїй кімнаті, — нахабно сказав він. — Мама так каже.
Двері бахнули в мене перед носом.
Я довго дивився на них, а тоді знову відчинив.
— Мама каже, щоб ти…
Удар зламав йому носа й відкинув аж на протилежну стіну. Я тримав кулак напівстиснутим і дивився, чи він не кинеться на мене, але він просто сповз по стіні вниз, хапаючи ротом повітря й бризкаючи кров’ю. Його очі затуманилися від шоку. Я обережно переступив через нього й рушив коридором.
Менш ніж за десять кроків я відчув її позаду себе.
Відчуття було фундаментальне й деталізоване — шелестіння текстур конструкта, шурхіт оксамитово-гладеньких тіней, що повзли стінами у мене за спиною. Я завмер і почекав. Щось пробіглося пальцями по моїй голові й провело ними по шиї.
— Привіт, Сильво.
Без жодного видимого переходу я опинився біля шинквасу в «Токійській вороні». Вона схилилася на нього поруч зі мною, колихаючи склянку віскі, якої я не пам’ятав у її руці, коли ми бачилися там по-справжньому. Переді мною стояв схожий напій. Публіка юрмилася навколо нас на прискореній швидкості, кольори розмазало до сірого, не більш матеріального, ніж дим із люльок за столиками чи викривлені відображення у дзеркальному дереві під нашими склянками. Стояв гамір, але розмитий і приглушений до нижнього порогу сприйняття, як гудіння масиву високопотужної машинерії в режимі очікування за стіною.