Агов, народ, — пробігла в моїй голові кисла думка. — Хіба ви вже не впізнаєте своїх політичних героїв? Ми йдемо звільнити вас усіх.
Пілот, що залишився на «Сонячних причалах», лежав на похилому борті глісера і вбирав сонце, як і всі довкола. Коли ми піднялися на борт, він сів і заблимав на нас.
— Швидко ви. Хочете повертатися?
Сьєрра Трес демонстративно озирнула яскравий пластик, що виднів довкола, скільки сягало око.
— А ти бачиш якісь причини затриматися?
— Гей, тут не так погано. Часом я приводжу сюди малих, вони добре розважаються. Тут збирається хороший народ, не такий, як ті гімнюки з задертими носами на південній частині. А, точно. Дядьку? Приятелю Рада?
Я здивовано глянув на нього.
— Що?
— Дехто питав про тебе.
Я зупинився. Прохолодне покривало посланської готовності, збризкане терапевтичною дозою радісного очікування. Похмілля відступило на виселок свідомості.
— Чого хотіли?
— Не сказали. Навіть не знають тебе на ім’я. Але описали доволі впевнено. То був священник, із тих північних диваків. Знаєш, такі з бородами та іншим лайном.
Я кивнув, а очікування роздмухалося до теплих, полохких вогників.
— І що ти йому сказав?
— Щоб заліз у сраку. У мене жінка з Шафрана, вона розповідала про те лайно, що вони його там заварюють. Я б цих гімнюків примотував до травосушки живим дротом, щойно забачивши.
— Він був молодий чи старий?
— Ой, молодий. І поводився так, що куди твоє діло.
В голові спливли слова Вірджинії Відаури. Благословенні одинокі вбивці проти намічених невірних.
Ну, не можна сказати, що ти цього не чекав.
Відаура підійшла й поклала долоню мені на руку.
— Таку…
— Повертайся з рештою, — тихо сказав я. — Я про це подбаю.
— Таку, нам треба…
Я усміхнувся до неї.
— Гарна спроба. Але я вам, народ, не дуже тепер і потрібен. І щойно у віртуальності я звільнився від останнього зобов’язання, яке мав. У мене тепер немає важливіших справ.
Вона пильно дивилася на мене.
— Все буде гаразд, — сказав я їй. — Вирву йому горянку й зразу повернуся.
Вона похитала головою.
— Ти й справді тільки цього й хочеш?
Слова дзенькнули, повторивши в реальності моє питання до Сильви, поставлене у віртуальних глибинах. Я роздратовано відмахнувся.
— А що ще я можу робити? Битися за славні ідеї квеллізму? Аякже. Битися за стабільність і процвітання Протекторату? Я робив і те, і друге, Вірджиніє. І ти робила і те, і друге — і ти знаєш правду не згірше за мене. Це просто лайно на прутику. Невинних свідків розносить на шматки, кров і крики розлітаються навколо, і все це заради якогось смердючого пізнішого політичного компромісу. Мета інших людей, Вірджиніє, мені до всирачки набридла.
— А що натомість? Це? Продовження бездумних убивств?
Я знизав плечима.
— Бездумні убивства — це те, в чому я розбираюся. Те, що в мене добре виходить. Так, як ти мене навчила, Вірджиніє.
Її ніби по обличчю ляснули. Вона смикнулася. Сьєрра Трес і пілот зацікавлено дивилися. Я помітив, що жінка, яка називала себе Квеллою, спустилася в салон.
— Ми обоє пішли з Корпусу, — нарешті сказала Відаура. — Цілими. Мудрішими. А тепер ти хочеш просто вимкнути решту свого життя, як драний ліхтарик? Навіки зануритися у цикл помсти?
Я закликав усмішку.
— Мені добряче перепало впродовж понад ста років життя, Вірджиніє. Я за ним не сумуватиму.
— Але це нічого не вирішує, — вона раптом зірвалася на крик. — Це не поверне Сару. Ти робитимеш своє, а її все одно не буде. Ти вже вбивав і катував тих, хто там був. Тобі від цього ставало бодай трошки легше?
— Народ починає дивитися, — мовив я.
— Мені це до сраки. Скажи мені. Тобі від цього ставало легше?
Посланці брешуть найкраще за всіх. Але не собі й не одне одному.
— Тільки на той час, поки я їх убиваю.