— Знаєш, там через це мало не побилися. Один твій колега зі списантів хотів дати декому по маківці за крадіжку.
— Ага, я чула їх. Драні недопалки. — Її голос набув якоїсь автоматичної неприязні, ніби передаючи загальну думку щодо давнього питання. — Такі сумнопикі невдахи приносять професії погану славу.
— Тож ти пройшла за мною через Новопешт і Обшир.
Ще одна невесела усмішка.
— Це мої краї, Мікі. Крім того, той глісер, що ви взяли, залишив такий слід в супі, що я могла би пройти за вами з пов’язкою на очах. Чувак, якого я найняла, побачив на локаторі, що ви пішли до Кем-Пойнта. Я була там надвечір, але ти вже зник.
— Ага. А якого ж ти біса не постукала до мене в каюту, коли мала нагоду на «Гайдучій доньці»?
Вона сердито зиркнула.
— Бо я тобі не довіряла — як тобі таке?
— Гаразд.
— І коли ми вже про це заговорили, то як тобі те, що я й досі тобі не довіряю? Як ти поясниш, що ти в біса зробив із Сильвою?
Я зітхнув.
— Випити нема?
— Розказуй. Це ти вломився до мене в кімнату.
Щось у мені ворухнулося, і я раптом зрозумів, який радий знову її зустріти. Я не зміг розібратися, чи це був біологічний зв’язок чохлів «Ейшундо», пам’ять про іронічно-братерську гризню на Новому Хоко чи просто переміна після Бразилових раптом страшно серйозних новопробуджених революціонерів.
Я глянув на неї, і то для мене був наче свіжий бриз із моря Андраші.
— Я радий тебе бачити, Ядо.
— Так, я теж, — визнала вона.
Коли я їй усе виклав, надворі вже смеркло. Яда підвелася просунулася повз мене у вузькому місці й стала перед вікном змінної прозорості, щоб виглянути назовні. Вуличні світло тьмяно розсіювалося в затемненому склі. Звідти до линули підвищені голоси якоїсь п’яної сварки.
— Ти впевнений, що говорив саме з нею?
— Цілком. Я не думаю, що ця Надя, ким або чим би вон не була, могла б керувати чільницьким софтом. І точно не настільки добре, щоб підтримувати таку цілісну ілюзію.
Яда кивнула.
— Так, рано чи пізно зречницьке лайно мало наздогнати Сильву. Ті гімнюки насідають на тебе змалку, і цього важко позбутися. А що з цією Надею? Ти справді вважаєш, що вона міна в особистісній оболонці? Бо мушу тобі сказати, Мікі, що за майже три десятки років, що я нишпорила на Новому Хоко, я ніколи не бачила й не чула про інфоміну, яка б несла стільки подробиць і глибини.
Я повагався, краєчком натхненної посланської уважності намагаючись знайти суть у такому грубому носії як слова.
— Не знаю. Мені здається, що вона, не знаю, якийсь вид вузькоспрямованої зброї. Усе вказує на те, що Сильва заразилася в Нечищеному. Ти ж була з нею в Іямонському каньйоні, так?
— Так. Вона вимкнулася під час бою. І після того хворіла кілька тижнів. Орр намагався вдавати, що то просто недужість після місії, але всі розуміли, що то було інше.
— А перед тим усе було гаразд?
— Ну, вона була чільницею, на такій роботі справи тяжіють до протилежного. Але оте бурмотіння, втрати тями, прибуття на місця, на яких уже хтось відпрацював — так, це все пост-Іямонське.
— Місця, де хтось уже відпрацював?
— Та ти ж знаєш, — у відображенні на склі її обличчя освітилося роздратуванням, як сірниковим спалахом, а тоді раптом затухло. — А ні, якщо подумати, то не знаєш. При тобі такого не траплялося.
— Чого?
— Ой, кілька разів ми насувалися на точки активності віймінтів, а на той час, як добиралися туди, все вже закінчувалося. Скидалося на те, що вони билися.
Дещо з моєї першої зустрічі з Курамаєю проступило різкіше. Сильва підлещувалася, а командир табору незворушно відповідав.
Ошіма-сан, минулого разу, коли я випустив вас поперед розкладу, ви знехтували отримані обов’язки і зникли на півночі. Звідки мені знати, що ви не вчините так знову?
Шіґу, ти послав мене до купи брухту. Хтось устиг туди раніше, і нам вже нічого не залишилось. Я ж розповідала.
Так, коли ви нарешті знайшлися.
Ой, ну сам уяви. Як мені списати те, що вже до мене рознесли на друзки? Ми чухнули, бо там ані буруб’яха не лишилося.
Я насупився, коли ці нові шматочки повкладалися на свої місця. Легко й бездоганно, як драний пазл. Над моїми теоріями пролунав сигнал тривоги. Справа не була подібна ні на що з того, чим я почав її вважати.