Хоч і дуже схожий на компактний океанський аероплав, пірат ішов без навігаційних вогнів. На поверхні Обширу він був довгий і низький, але укріплений грубою плитковою бронею і вогневими точками, привареними до оригінального проекту на замовлення. Я накрутив нейрохімічний зір і побачив неясні обриси, що рухалися в тьмяному червоному світлі за скляними панелями на носі, але біля гармат ніхто не ворушився. Коли судно повернуло до мене бортом, я побачив повздовжні подряпини на металі спідниці — пам’ять про численні абордажні пригоди.
На іншому кораблі ввімкнувся прожектор. Промінь проскочив мене, а тоді повернувся і затримався. Я підняв руку, прикриваючи очі. Нейрохімія видала мені кілька силуетів піратів у низькій бойовій рубці. Молодий чоловічий голос, натягнутий від спожитої хімії, пролетів над бульйонистою водою.
— Ти Ковач?
— Я Передчутливий. Чого треба?
Сухий недобрий регіт.
— Передчутливий. Ну, схоже, що так і є, чорт твою душу. Дивлюся я оце і думаю — ну точно, Передчутливий на всю голову.
— Я тебе спитав дещо.
— Чого мені треба. Я почув. Ну, чого мені треба… Спершу найважливіше — я хочу, щоб твоя сухоребра подружка на кормі розслабилася й опустила пукавку. Ми все одно бачимо її на інфрачервоному, і нам неважко перетворити її на корм для пантер віброгарматою, але ж ти тоді засмутишся, правда?
Я мовчав.
— Розумієш, засмученим ти мені користі не принесеш. Мені сказано дбати про твоє щастя, Ковачу. Привезти куди треба, але дбати про щастя. Тому твоя подружка опустить зброю — і я буду щасливий, не треба буде стрілянини й м’яса — і ти, щасливий, підеш зі мною — і мої наймачі будуть щасливі, вони мене не обділять — і я стану ще щасливіший. Знаєш, як це називається, Ковачу? Благословенне коло.
— Скажеш мені, на кого працюєш?
— Ну, звісно, я хотів би, але зрозумій, що я ніяк не можу. За угодою я не кажу про це ані слова, поки ти не сядеш до столу й не почнеться танок «ти мені, а я тобі». Тому боюся, тобі доведеться просто довіритися мені.
Або розлетітися на шматочки під бластерним вогнем.
Я зітхнув і обернувся до корми.
— Виходь, Ядо.
Спливло чимало часу, перш ніж вона виступила з тіні хвостової установки, тримаючи осколковий бластер при боці. Я ще не вимкнув нейрохімію і побачив з її лиця, що вона б радше билася.
— Отак воно краще, — весело гукнув пірат. — Отак ми вже всі друзі.
Розділ сорок третій
Його звали Владом Цепешом, і те ім’я, вочевидь, походило не від рослини, а від одного малопам’ятного героя народних легенд із доколоніальних часів. Він був довготелесий і блідий, і носив тіло, схоже на дешеву, молоду й бритоголову версію Джека Душа-Бразила, якби таку випустили на ринок на стадії прототипу. Щось мені підказувало, що тіло було його власним, першим чохлом, і в такому разі він не міг бути набагато старший за Ісу. На щоках видніли шрами від акне, яких він іноді торкався пальцями, а ще він тремтів від голови до ніг від перебору тетрамету. Він надто жваво жестикулював, забагато сміявся, а на якомусь ранішому етапі його молодого життя йому вирізали ділянки черепа на скронях і замінили їх ламаними вставками з фіолетово-чорного поліцемента у формі блискавок. Коли він рухався, вони блимали у тьмяному світлі на борту піратського судна, і якщо дивитися йому прямо в очі, надавали обличчю демонічної аури, що, безперечно, і було метою цього клопоту. Люди на містку навколо нього запопадливо відступили, даючи простір для його сіпаних амфетамінових рухів, а в їхніх очах читалася повага.
Якщо не брати до уваги радикальну хірургію, він так нагадував мені Шегешвара і мене в цьому віці, що аж боліло.
Судно, що доволі прогнозовано пишалося іменем «Паля», гнало на захід, владно підминаючи перешкоди, тож менш озброєним глісерам довелось би його обминати.
— Так треба, — коротко проінформував нас Влад, коли щось захрустіло під армованою спідницею. — Всі шукали тебе на Смузі, і то не надто успішно. Ха! Хай там як, ми витратили до всирачки багато часу, а моїм клієнтам, здається, не випало мати безлімітний хронометраж, якщо ти розумієш, про що я.
Про особи клієнтів він і надалі не зронив ані слівця, що, зважаючи на увесь той мет, було приголомшливим досягненням.
— Слухай, ми все одно скоро будемо там, — протріскотів він, смикаючи обличчям. — Нащо хвилюватися?
Принаймні тут він казав правду. Менш ніж за годину після того, як нас узяли на борт, «Паля» сповільнилася й обережно посунула бортом до занедбаних руїн тюкувальної станції посеред пустки. Радистка піратів запустила ряд шифрованих протоколів розпізнавання своїх, і той, хто сидів у руїнах, мав обладнання, що знало той шифр. Радистка глянула на нас і кивнула. Влад, очі якого мерехтіли від вогників на приладовій панелі, сипав довкола командами, наче лайкою. «Паля» трохи набрала бокової швидкості, вистрілила зачепними тросами у вічнобетонну сваю на пристані, і, смачно поціливши кілька разів, міцно пришвартувалася. Зелені вогні, випущений трап.