— То заклич Корпус.
— Ти знаєш, на що після цього перетвориться…
— Тоді скажи мені, хто твоє дране джерело.
— Ага, — насмішкувато сказала Яда в запалій тиші. — Або просто попроси зайти з сусідньої кімнати.
Вона впіймала мій погляд і кивнула на закриту ляду на іншому боці кімнати у вежі. Я ступив у той бік, і Муракамі заледве втримався, щоб не зблокувати мене. Він зиркнув на Яду.
— Пробач, — сказала вона і постукала пальцем по лобі. — Детектор інфопотоків. Доволі стандартне прудкорибське обладнання. Твій друг говорить по телефону і багато рухається. Я так розумію, нервово ходить по кімнаті.
Я вискалив зуби до Муракамі.
— Ну, Тоде. Вирішуй.
Напруга тривала ще кілька секунд, а тоді він зітхнув і махнув у той бік рукою.
— Іди дивись. Рано чи пізно ти все одно б дізнався.
Я пішов до ляди, знайшов панель і натиснув кнопку. Десь у глибинах будівлі забурчав механізм. Ляда посунула вгору уривчастими, нерішучими рухами. Я схилився до відкритого проміжку.
— Доброго вечора. То хто з вас стукач?
До мене повернулися чотири обличчя, і щойно я побачив ті чотири строго вбрані в чорне фігури, шматочки пазла в моїй голові полетіли на місця й лягли в них, як ляда, що цілком відчинилася, лягла на свою опору. Троє були м’язами — двоє чоловіків і жінка — і шкіра на їхніх обличчях блищала еластичним пластиком у тих місцях, де він був напилений поверх татуювання. Маскування було тимчасове й одноденне, воно не витримало б професійного погляду. Але так глибоко на території гайдуків воно точно рятувало їх від необхідності битися в нерівному бою на кожному розі Новопешта.
Четвертий, що тримав телефон, був старший, але з манери триматися його було легко впізнати. Я кивнув.
— Танаседа, як я бачу. Так-так.
Він легенько вклонився. Добре відпрацьовані старомодні манери й постава — все це йшло в комплекті. На його обличчі не було жодних шкірних прикрас, тому що в колах, де він обертався, йому часто випадало бути гостем в анклавах Перших родин, де через таке на нього б косо дивилися. Але на їх місці все одно виднілися шрами честі, бо він видаляв свої татуювання, не користуючись перевагами сучасних хірургічних технік. Його припорошене сріблом чорне волосся було стягнуте у тугий хвостик, щоб краще показувати шрами на лобі й підкреслити довгі риси обличчя. Під чолом блищали холодні, як полірований камінь, карі очі. Обачна усмішка, яку він мені демонстрував, була така ж, якою він обдарував би смерть, якби вона по нього прийшла.
— Ковачу-сан.
— А ти тут яким боком, семе? — від моєї неповаги ходячі м’язи колективно наїжачилися. Я зігнорував їх, а натомість глянув на Муракамі. — Я так розумію, тобі відомо, що він хоче моєї справжньої смерті, і то якнайповільнішої та найменш приємної?
Муракамі зустрівся поглядами зі старшиною якудзи.
— Це можна вирішити, — пробурмотів він. — Чи не так, Танаседа-сан?
Танаседа знову вклонився.
— Мою увагу не проминула та обставина, що хоч ви й були причетні до смерті Хіраясу Юкіо, але не спричинили її персонально, тож і не мусите нести за неї повної відповідальності.
— То й що? — я знизав плечима, щоб розрядити нарослу злість, тому що єдине, де він міг почути такі подробиці, були віртуальні допити Орра або Кійоки, або Ласло, після того, як моє молодше «я» допомогло йому їх убити. — Зазвичай ви від цього не дуже теплішаєте, незалежно від того, хто в якій мірі відповідальний.
Жінка з його супроводу тихо гортанно загарчала. Танаседа урвав цей звук легеньким рухом руки при боці, але його погляд, яким він мене обдарував, суперечив спокою в його тоні.
— Для мене також стало очевидним, що у вашому володінні залишився кортикальний пристрій пам’яті Хіраясу Юкіо.
— А.
— Це так?
— Ну, якщо ти думаєш, що я дозволю себе обшукати, то можеш…
— Таку, — Голос Муракамі прозвучав ліниво, але то була ілюзія. — Поводься чемно. Пам’ять Хіраясу в тебе чи ні?
Я помовчав, розтягуючи мить, і більша частина мене сподівалася, що вони спробують добути свого силою. Чоловік ліворуч від Танаседи смикався, і я усміхнувся до нього. Але вони були надто добре натреновані.
— Не з собою, — сказав я.
— Але ти ж міг би доправити його Танаседі-сану, хіба ні?
— Та міг би, якби мав для цього бодай який-небудь стимул.
Знову горлове рикання, що цього разу передавалося від одного охоронця до іншого.
— Ронін, — харкнув один з них.
Я зустрівся з ним очима.