— Ну, ще б пак, особливо серед тих, хто вигулює собак у Гарлан-парку.
— Я не жартую, Тоде. Якщо надійде цей шторм, а твій наметаний друг Влад не впорається з кермом, то ми скоріше навчимося дихати бела-травою догори ногами, аніж наблизимося до Шегешварової бази.
Муракамі трохи насупився.
— Залиш турботи про Влада мені, — сказав він. — Сам зосередься на дієвому плані нападу.
Я кивнув.
— Гаразд. Дієвий план нападу на головну базу гайдуків у південній півкулі, за підтримки підлітків-наркоманів замість ударної групи, і з некерованою бурею замість прикриття. До світанку. Аякже. Має бути неважко.
Він знову ненадовго насупився, а тоді раптом засміявся.
— Тепер, коли ти так усе описав, я не можу дочекатися, — він поплескав мене по плечу і пішов до піратського аероплава, гукаючи до мене. — Піду поговорю з Владом. Це буде легендарно, Таку, от побачиш. У мене таке передчуття. Посланська інтуїція.
— Точно.
Грім біля обрію катався туди й сюди, ніби затиснутий між нижнім краєм хмар і землею.
Ебісу повернувся по тризуба, і йому не надто сподобалося щойно почуте.
Розділ сорок п'ятий
Світанок ще був усього лиш сірою цяткою, ляпнутою на навислу чорну масу штормового фронту, коли «Паля» відшвартувалася й погнала через Обшир. На такій нападничій швидкості вона гуділа так, ніби от-от мала розлетітися на шматки, та коли ми наблизилися до шторму, її звук загубився у витті вітру й металевому стукоті дощу по армованих боках. Передні оглядові вікна на містку відкривали поглядові нищівну масу води, яку потужні очисники розганяли в боки з надривним електричним виттям. Далі можна було неясно розрізнити зазвичай ледачі води Обширу, що збилися у хвилі. Ебісу виправдовував сподівання.
— Наче знову на Касенґо, — прокричав Муракамі, мокроликий і веселий. Він просунувся у двері, що вели на оглядовий майданчик, у наскрізь мокрому одязі. Вітер, що верещав позаду нього, ухопився за отвір і спробував увірватися слідом. Муракамі таки поборов його й гупнув дверима. Штормові автозамки лунко клацнули. — Видимість падає нижче призьби. Той народ і не дізнається, що з ними трапилося.
— Тоді це геть не буде схоже на Касенґо, — буркнув я, пригадуючи. Від нестачі сну в мене очі ледь не скрипіли. — Бо там нас таки чекали.
— Це правда, — він обіруч вичесав воду з волосся й струсив її з долонь на підлогу. — Але ми все одно їх вибили.
— Стеж за тим, як тебе зносить, — сказав Влад рульовому. В його голосі почувся дивний новий тон, якась владність, котрої я раніше не чув, і майже вся його смиканість вивітрилася. — Нам треба, щоб вітер дув не в спину, а в бік. Підрівняй курс.
— Рівняю.
Аероплав відчутно струснуло від того маневру. Палуба під ногами забриніла. Дощ видобув новий лютий звук із даху і вікон, коли кут, під яким нас шмагала буря, змінився.
— Отак, — спокійно сказав Влад. — Так і тримай.
Я ще трохи побув на містку, а тоді кивнув Муракамі й спустився по трапу до житлових палуб. Я йшов, тримаючись руками за стіни коридору, щоб захиститися від періодичних стрибків аероплава, коли той відновлював порушену рівновагу. Раз чи двічі на моєму шляху траплявся хтось із команди, а тоді, попри тисняву, прослизав повз мене зі звичною легкістю. Повітря було гаряче й липке. Через кілька кают я глянув крізь відчинені двері й побачив жінку з молодої команди Влада, що схилилася над модулями якогось незнайомого мені обладнання на підлозі, оголена по пояс. У холодному білому світлі я розрізнив великі, гарної форми груди, плівку поту на шкірі, вологу в коротко підстриженому волоссі на потилиці. Однією рукою вона трималася за стіну каюти, а іншою обіймала груди. Вона жорстко зиркнула мені в очі, що могло означати амфетамінове похмілля або нерви перед боєм.
— Якісь проблеми, семе?
Я похитав головою.
— Пробач, я задумався.
— Невже? Тоді іди к бісу.
Двері зачинилися. Я зітхнув.
Справедливо.
Яда нервувала так само, але була повністю одягнена. Вона сиділа на верхній із двох однакових койок у каюті, в якій нас поселили, а під взутою в чобіт ногою лежав затиснутий осколковий бластер із витягнутим магазином.