Та машина мала потужні з виду, припасовані з боків тулуба ноги, що закінчувалися кігтистими ступнями, довгу кутасту голову, нашпиговану багатоствольною допоміжною зброєю, і шпичастого хвоста, що вдавлювався в землю, додаючи стійкості. У неї навіть були крила — зрощені каркаси вигнутих догори пускових рейок, створених нести основне ракетне навантаження.
Вона була нерухома.
Щось продерло довжелезні паралельні рани в її лівому боці, і ноги з пошкодженого боку не витримали. Пускові рейки були перекручені й розчепірені, а голова — звернута набік.
— Комодський ракетник, — сказав Ласло, обережно обходячи видиво. — І каракурі-доглядач. Ти програла, Кійо.
Кійока похитала головою.
— Ніякої логіки, трясця. Що воно тут робить? І що воно, чорт його бери, робить, коли вже про те мова?
Каракурі нахилився до неї. Робочі кінцівки витяглися від розриву в тілі дракона і зависли над раною, ніби захищаючи її від когось.
— Ремонт? — припустив я.
Орр гавкітливо засміявся.
— Еге ж. Каракурі в певному сенсі такі собі доглядачі, які легко стають стерв’ятниками. Коли щось сильно поранене, вони розберуть його на органи, щоб кооп зробив з нього щось нове. Вони не намагаються ремонтувати.
— І ще одне, — Кійока обвела рукою навколо. — Механічні ляльки нечасто гуляють самі. Де решта? Сильво, ти ж нічого не бачиш?
— Нічого, — чільниця замислено обвела поглядом ходи тунелю. Синє світло блискало на пасмах срібла в її волоссі. — Це все, що є.
Орр зважив у руці свого лома.
— То як, ми його вимкнемо чи ні?
— Все одно воно гімна варте, а не винагороди, — буркнула Кійока. — Навіть якби ми могли про це заявити, а ми не можемо. Чом би просто не залишити його тут, щоб зелені щось дісталося?
— Я не хочу, — сказав Ласло, — їхати далі тунелем, знаючи, що за моєю спиною залишилася ця штука в робочому стані. Вимкни її, здорованю.
Орр запитально глянув на Сильву. Вона знизала плечима й кивнула.
З нелюдською швидкістю він замахнувся ломом і опустив його на рештки шкаралупи, що вкривала голову каракурі. Метал розпоровся, німб зірвало геть, він відскочив від підлоги тунелю й покотився кудись у тінь. Орр витягнув лома й заніс його ще раз. Одна з рук машини піднялася вгору, щоб відбити удар — лом розплющив її об залишки голови. Моторошно мовчазний каракурі силкувався звестися на нижніх кінцівках, і тепер я побачив, що вони остаточно покалічені. Орр крекнув, підняв ногу й щосили гупнув чоботом. Машина перекинулася, аж у вологому повітрі тунелю розлетівся гуркіт. Велетень підійшов і заходився махати ломом з економною досвідченою жорстокістю.
Довелося почекати.
Коли Орр закінчив і згасли іскри серед уламків під його ногами, він випростався й утер чоло. Важко дихаючи, він знову глянув на Сильву.
— Підійде?
— Так, воно вимкнулося, — вона повернулася до жучка, на якому вони їхали. — Ходімо, треба рухатися далі.
Ми знову посідали на жучків, і Орр помітив, як я стежив за ним. Він м’яко вигнув брови й надув щоки.
— Терпіти не можу, коли доводиться робити це вручну, — сказав він. — Особливо коли щойно виплатив стільки грошви за нові бластери.
Я повільно кивнув.
— Атож, страх як прикро.
— То й нехай, невдовзі вискочимо в Нечищене, і стане краще, от побачиш. Отам буде місце для випробування артилерії, і не треба буде ховати свій фонтан. Знаєш, — він вказав на мене своїм ломом. — Якщо доведеться знову працювати вручну, ти тепер теж на борту. Можеш вимкнути наступного.
— Дякую.
— Ох, та на здоров’я, — він передав лома через плече, і Сильва сховала його на місце. Жучок смикнувся в його руках і рушив, обминувши уламки здоланого каракурі. Орр знову вигнув брови й усміхнувся. — Ласкаво просимо до списантів, Мікі.
Частина друга
А ось хтось інший
Натягни нову плоть, як чужі рукавички, і знов обпечи собі пальці.
Розділ дев'ятий
Шипіння статики. Загальний канал відкритий для всіх і всього.
— Послухайте, — розважливо сказала скорпіогармата. — Ми до цього не вимушені. Чом би вам просто не дати нам спокій?
Я зітхнув і трохи перемістив затерплі кінцівки в западині під виступом скелі. Холодний полярний вітер підвивав на обдутих стрімчаках і студив мені обличчя й руки. Над головою було звичне для Нового Хоко небо — сіре, до того ж майже наполовину вичерпалася скупа зимова порція північного денного світла. За тридцять метрів нижче моєї позиції на кам’яній стіні, до якої я чіплявся, стежка зі щебню бігла до більш горизонтальної поверхні долини, ведучи до вигину річки й невеликого скупчення архаїчних прямокутних пращурів бульок, що утворювали покинуту квеллістами розвідницьку станцію, де ми були годину тому. Дим ще й досі здіймався від однієї з розвалених будівель, в яку самохідна гармата вгатила свій останній розумний заряд. От вам і запрограмовані параметри.