Зpeштою, Галичина стала нафтовим Клондайком та Ельдоpадо — одним з потужних центpів видобутку «чорного золота». Тому в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. до неї була пpикута увага багатьох міжнаpoдних компаній: на певний час кpай став об’єктом конкуренції між пpедставниками великого капіталу. Здавалося, що він матиме великі економічні перспективи, життя тут буде процвітати, а гроші тектимуть сюди рікою.
Не випадково австрійська влада та міська адміністрація Львова навіть розробили план будівництва морського порту у Львові, який через судноплавні канали з Дністром і Бугом мав з’єднати місто з двома морями. У столиці Галичини з’явилася перша на українських землях газета, запущено дирижабль і залізничний потяг, на базі дрогобицької нафти винайдено гасову лампу. Наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. тут з’явилися перші українські партії, наукові товариства, студентське об’єднання, кооперативні структури, парамілітарні і скаутські організації, бальнеологічні курорти.
Російський царат, як правило, блокував аналогічні плани наддніпрянських українців, тому гроші знаних співвітчизників — київського підприємця і садівника В. Симиренка, полтавської поміщиці Є. Милорадович нерідко вкладалися в українські ініціативи Галичини, зокрема розбудову Наукового товариства імені Шевченка у Львові.
Карпатський край кінця ХІХ — початку ХХ ст. став П’ємонтом не лише для українців, але й поляків; батьківщиною для галицьких євреїв, які теж бажали політичних свобод, національно-державного усамостійнення. Як стверджує один із найавторитетніших сучасних дослідників історії Центральної та Східної Європи Ларі Вулф, початково просвітницька ідея Галичини засвоюється, переробляється та змінюється різними національними дискурсами, що власне активно формуються у ХІХ столітті. І хоч австрійська провінція Галичина припинила адміністративно-політичне існування у 1918 р., а після Другої світової війни — із знищенням євреїв, поділом її території між Польщею і УРСР та відповідним примусовим розселенням поляків і українців — взагалі втратила свій успадкований із попередньої епохи етнографічний та геополітичний характер, на початку ХХІ століття «дух Галичини був невловимим, примарним, міфологічним, суперечливим, але усе ще дуже живим».
Зауважимо і те, що ця книга писалася не стільки для галичан, скільки для всіх українців — наших співвітчизників на Сході, Півдні та Центрі України, більшість з яких, як стверджують соціологи, ніколи не переїжджали Збруч, а тому не бачили княжого Львова і Галича, монастирів Жовкви, Крехова, Унева, Лаврова, Бучача, старовинних замків Збаража, Золочева, Олеська, Жовкви, грайливих водопадів Яремчі і Шешор. Отож, автори сподіваються, що подорож в австрійську/підавстрійську Галичину дозволить краще зрозуміти трагедію і велич історії не лише цього краю, але й всієї України. України, яка завжди прагнула єднання, миру, господарського і культурно-освітнього поступу.
І, насамкінець, представимо авторів книги. Її відкриває оригінальний нарис ученого-семіотика, історика і філолога Романа Голика. Патріарх історичного цеху країни Феодосій Стеблій, дослідник творчості Маркіяна Шашкевича та «Весни народів» 1848 р., пройшов вишкіл в Інституті суспільних наук у самого академіка АН УРСР Івана Крип’якевича, кращого учня Михайла Грушевського. Уродженець Козацького краю Богдан Тихолоз є автором низки оригінальних літературознавчих нарисів про Тараса Шевченка, Івана Франка та інших світочів української культури. Наталія Колб висвітлює маловідомі сторінки Греко-католицької церкви, насамперед діяльність її парафіяльного духовенства, збирає і популяризує українську пісенну творчість. Історик «довгого» ХІХ ст. Остап Середа мав честь неодноразово проходити стажування в американському Гарварді, викладати авторські курси в університетах України, Угорщини, Австрії, Австралії, Польщі. Доктор філологічних наук Тимофій Гаврилів є не лише літературознавцем, перекладачем-германістом, культурологом, але й талановитим письменником, автором популярних повістей, філософської поезії. Ірина Орлевич тривалий час досліджує дискусійні аспекти діяльності галицьких русофілів і москвофілів, організовує релігієзнавчі конференції. Географ за освітою, а нині професор історії Володимир Клапчук серед перших науковців реконструював літопис галицького нафтовидобутку і лісопереробки, становлення туризму на Прикарпатті. Професор Ігор Райківський відтворює взаємини наддніпрянських і галицьких інтелектуалів до Першої світової війни, а також успішно викладає історію у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника. Молодий випускник аспірантури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Євген Поляков, віриться, невдовзі стане знаним науковцем у галузі юдаїки. Що ж до упорядника цієї праці, то він нині очолює Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України і є дослідником українсько-польських відносин новітньої доби, автором кількох книг про Українські визвольні змагання першої половини ХХ ст.