Не встиг він опанувати себе й зійти з катедри, раптом, ще збільшуючи йому дивування, в авдиторії знову стало тихо й чийсь голос вигукнув:
— Професоре, ми просимо вас ще кілька хвилин побути тут. Ми маємо вам дещо сказати.
Тільки тепер Адріян Євгенович зрозумів, що студенти зібрались сюди не стільки слухати його лекцію, скільки для чогось іншого. А побачивши, як якийсь студент пробивається крізь товщу своїх товаришів, тримаючи над головою щось загорнене в папір, зрозумів також, і для чого вони тут... Першим його рухом було видратися звідси, щоб запертися в своїй лабораторії або попросту втекти додому. Збіг з катедри, хутко попрямував до дверей, але щільний натовп студентів і його колег перед ним не розступився. Навпаки: ще щільніш стиснувся, цілком загородивши йому дорогу.
Хтось узяв його за руку і, дружньо тискаючи її, спитав:
— Невже ви нічого не знаєте?.. Адже ввесь інститут переповнений оцими оголошеннями. Одно з них навіть у лекторській висіло. Ось воно.
Це Олександер Матвійович простягав йому свій папірець. Адріян Євгенович не міг не взяти: той сунув його прямо в руку. Збентежено озирнувся, наче шукаючи в когось допомоги, а потім підніс того папірця до очей і прочитав:
«Сьогодні, 25-го листопада, в хемічній авдиторії після лекції з фізіологічної хемії відбудеться вшанування професора Адріяна Євгеновича Терещенка з приводу його сімдесятп'ятирічного ювілею. Профком запрошує всіх студентів, професорів і викладачів узяти в цьому участь. Початок лекції о 6 год. 30 хв.».
Зовсім розгубився Адріян Євгенович, прочитавши це. Безпорадно глянув на свого друга: той весело посміхався й підштовхував його назад до катедри. А там уже стояв студент; поклав свій пакунок на пюпітр і підвів руку, вимагаючи тиші. Адріян Євгенович відчув, що ноги йому тремтять, і важко сперся на Олександра Матвійовича, що любовно тримав його під руку й шептав:
— Воно й краще, що ви в лекторську не заходила: дістали сюрприза... Потім, знаєте, ви були праві сьогодні: вони таки люблять вас ... Науку, значить, теж.
Він іще хотів сказати, але студент перебив його.
— Любий професоре, — голосно почав він; Адріянові ж Євгеновичу здалось, що слова його доносяться здалеку. — Дозвольте сказати мені, що сьогоднішній день для нас, студентів, несподівано перетворився в свято.
Ми раптом узнали, що сьогодні день вашого народження, що сьогодні ви маєте право справити сімдесятп'ятирічний ювілей. І от усі, хто взнав про це, прийшли сюди, щоб просто й щиро привітати вас...
Він замовк на мить перевести подих, але продовжити своєї промови не зміг. Авдиторія наче вибухнула: студенти посхоплювались на рівні ноги, кожний а них зворушено щось кричав, заглушаючи свого сусіда, а руки шалено бились одна об одну.
Адріян Євгенович здригнув і підвів голову. Зупиненими очима подивився навколо себе. Все рухалось ї кричало, всюди очі були звернені на нього, всюди миготіли руки, а буйний їхній плескіт оглушай його, мов грім. Ворухнув рукою й пробелькотав щось про те, що він зовсім не гідний такого ювілею, але й сам не почув голосу. Одступив до своїх колег, але й вони разом з усіма плескала йому, а лиця їм так само були теплі й урочисті... І він почув, як гаряча ніяковість раптом ударила йому в лице, — та ніяковість, що буває в дитини, коли її незаслужено похвалять: і радісно, і трохи боляче, і трохи соромно, і в очах лоскотка...
Помалу шум ущух, і студент, що стояв на катедрі, міг продовжити свою промову. Але Адріян Євгенович мало що почув а неї: лише окремі слова доходили йому до свідомости. Ніяк не міг упоратися а своїм хвилюванням.
Студент довго стояв на катедрі, але сказати встиг небагато: мало не після кожного речення промова його перебивалась гучним і довгим плесканням. Він лише коротко спробував пояснити професорові, чому саме студентство захотіло відзначити сьогоднішній день. Для цього пригадав, що відбувалось у цій авдиторії за часів дореволюційних, розказав, якими легендами сповито професорове ім'я. Одверто признався, що сучасне студентство дивується тим легендам, бо бачить перед себе завжди похмуру, замкнену в собі людину, і водночас заздрить студентству колишньому, бо воно бачило Адріяна Євгеновича зовсім не таким... Невже він так змінився? Але цьому важко повірити: людина, що прожила, принаймні, втроє довше за першого-ліпшого в присутніх тут студентів, не може так хутко міняти своїх поглядів. І сучасне студентство не вірить. Коли б вірило воно, ця авдиторія не була б така переповнена і не вітало б воно його так... Студентство й професор просто не зрозуміли ще одне одного. Але вже давно наспів час порозумітися. Бо студентство хоче вітати Адріяна Євгеновича не лиш, як свого вчителя, а й як свого друга.