— Ну, — з посмішкою розвів руками професор, — коли по-вашому навіть фізіологічна хемія є чиста наука, так тоді взагалі ніякої науки, крім чистої, не існує... Ні, так думати не можна, —продовжував він, посерйознішавши. — Тим більш, про фізіологічну хемію. Наука ця, щоправда, ще дуже молода, але без неї сучасний лікар обійтися ніяк не може. Я певний, що ви в цьому переконаєтесь, як тільки почнете практикувати.
Дівчина неймовірно посміхнулась і глянула на професора. Вона хотіла сказати йому, що він говорить так тільки черев властиву йому, як і кожному вченому, захопленість саме своєю наукою, але стрималась.
Дедалі вона слухала його й дивилась на нього, чимраз більше відчувала, що ставиться він зараз до неї, не як до студентки, а якось інакше. Який професор пропустив би повз вуха всі ті дурниці, що вона йому тут наверзла про його науку? Він же не тільки добродушно посміхався, а й старався по-дружньому довести їй її помилки... Вона пригадала, що їй за нього говорив нещодавно секретар профкому, і тепер їй здалось, що пошана колишніх студентів до цього старого вченого має не абиякі підстави.
—А я думаю, що ви перебільшуєте, — відважилася таки зауважити вона.
—Ніскільки, — відповів професор і раптом засміявся. — А от на вашому місці я не робив би такого зауваження. Воно лише показує, що ви маєте надзвичайно поверхове уявлення про суть фізіологічної хемії. Не дуже уважно читали ви підручника: не побачили навіть, які широкі обрії викриває людству ця наука.
—Які ж саме? — зацікавлено спитала дівчина.
Одну мить професор здивовано дивився на неї, (…) студентка, прийшовши (…) може питати за те, що повинна сама добре знати. А потім іронічно засміявшись, почав розказувати ...
Не хапаючись, докладно розповів їй, чому лікареві так важко знати про ті хемічні процеси, що відбуваються в людському тілі, як ведуться дослідження, підсумував досягнення в цій галузі на сьогоднішній день і накреслив проблеми, що над її розв'язанням б'ється зараз наукова думка всесвіту: вивчення змін у білкових речовинах, ролі заліз унутрішньої секреції й ролі вітамінів... Поглядав на широко розплющені, уважні очі своєї слухачки, на її стиснуті губи, і інколи, наче відганяючи настирливу думку, провадив рукою собі по лиці. Він не помічав, що асистент закінчив (…) стоїть коло вікна, чекаючи на нього; забув, що кілька хвилин тому сказав дівчині про неможливість прийняти сьогодні звіт.
Вона слухала його, і здавалось їй, що про це вона чує вперше. Те, що було написане в підручнику й що вона досить добре знала, мало зовсім інший вигляд. Там не було такого захоплення й такої яскравости, що з ними розповідав професор; там було те, що просто треба вивчити для звіту. Ніколи не думала вона, що ця наука така цікава. А дивніш за все було те, що старий професор був зовсім не такий, яким вона звикла його бачити: не сухий учений, а людина, цілком захоплена своєю роботою... І коли він скінчив, їй стало шкода, що така цікава розмова так скоро обірвалася. Щоб підбити його говорити ще, сказала:
— От ніколи не думала, що це така широка й розгалужена наука. І невже є люди з таким великим розумом, що не тільки охоплюють усі ці галузі а ще й додають щось своє до них?
— Ви не точно висловлюєтесь, — поправив її професор. — Не не думали, а не задумувались над ним А задумавшись, ураз побачили всю величезність її. Варт отак задуматися над кожною наукою — наслідки цього ви вже відчули на собі... А щодо людей, так звичайно, таких великорозумних нема. Кожний з нас працює лише в маленькій галузі, кожний з нас поширює вузеньку стежку для того, щоб вена, врешті-решт, стала битим шляхом... Я. наприклад, працюю над дослідженням ролі вітамінів у нашому організмі, і, здається, дещо таки зробив.
— Я знаю, що ви маєте всесвітню славу. Але невже через самі вітаміни?
— Майже виключно через них. Зате й витратив я на них останні двадцять років.
— Так багато?.. Та скільки ж вам тоді? — мимоволі й несподівано вирвалося в неї.
Але зараз же вона зрозуміла всю нетактовність і недоречність свого питання. Густо почервоніла й схилила голову, щоб не бачити докору в його очах. Та професор зовсім на неї не розсердився: лагідно посміхнувся й відповів:
— Сьогодні мені стукнуло сімдесят п'ять літ. Мало не дві третини з них я присвятив роботі на науковому полі.
— Сімдесят п'ять літ, — пошепки повторила дівчина. — Хто 6 подумав...
Асистент не дав їм кінчити. Йому, видно, сутужно стало стояти без діла й він одважився натякнути професорові, що для досвіду все вже готове. Підійшов до них і перервав їм розмову, сказавши, що вже початок дванадцятої.