— Та що ви говорите! — здивовано вигукнув професор, схоплюючись па рівні ноги.
Дістав свого годинника, глянув на нього й з удаваним засмученням похитав головою. По тому, простигши дівчині руку на прощання, мовив:
— Ну й заговорився я з вами. Зовсім забув, що мені зараз аж он як ніколи... Так ви завтра приходьте, навіть не заглядаючи в підручник. Тепер, після нашої розмови, я певен, що ви маєте достатнє уявлення про фізіологічну хемію... Чекатиму на вас...
Але дівчина тихо заперечила:
— Краще все ж таки я ще раз почитаю. Бо бачу тепер, що зовсім не знаю цієї науки.
Професор посміхнувся Й міцно стис їй руку. Замисленим поглядом провів її до дверей. А коли вона зникла за ними, прислухався, як помалу вщухає стукіт її квапливих кроків. Почув також її зворушений голос — вона з кимсь зустрілась в коридорі, — але слів не розібрав. Пішов до свого робочого стола, але до того, як розпочати роботу, суворо зауважив асистентові, що його ставлення до студентів аж ніяк не припустиме. І не захотів вислухувати його виправдувань.
***
Вийшовши з лябораторії, дівчина метнулась до свого товариша, що, чекаючи на неї, сидів на лутці. Їй так хотілось поділитися своїми вражіннями від розмови з професором, але, підбігши до студента й розкривши рот, раптом одчула, що тих вражінь так багато, що двома словами про них не розкажеш. Зупинилась перед ним з лицем, заквітчаним радістю, не звертаючи уваги на його іронічне дивування.
— Чого ти так довго там сиділа? — спитав він. — І що це з тобою сталося, що ти наче сама не своя?
— Якби ти знав! — нарешті вигукнула вона. — Якби ти тільки міг знати!
— Та що таке?
Дівчина набрала повні груди повітря, але видихнула його, так таки й не сказавши нічого. Лише за кілька хвилин, коли перший приступ зворушення трохи вщух, вона змогла мовити:
— Та професор же... Якби ти знав!.. Адже я тепер переконана, що колишні студенти мали велику рацію вважати його за найкращого товариша. Він розмовляв зі мною, і я не помітила, що просиділа в нього більш, як годину. Так розмовляв, ніби я йому старий-старий друг.
— І звіт тобі зарахував?
— Навпаки: довів нені, що я зовсім дурна й абсолютно нічого не знаю.
— Так чому ж ти так радієш?
— А тому, що я тепер хочу знати. Розумієш? Не тільки скласти звіта, а й щоб назавжди лишилось мені в голові все, що я вивчила... Крім того, я багато дечого зрозуміла. Хоч би й те, наприклад, що він... Ні, ти краще послухай...
Вона зворушено й похапцем, але стараючись не пропустити жадної подробиці, передала йому про все, що сталося з нею в лабораторії. І ніяк не могла втримати тремтіння рук і голоса: її наче вщерть переповнила якась прозора й тепла рідина, що буйно хвилювалась, пробиваючи собі вихід з неї, щоб залити собою й її слухача. А погляд їй невпинно метушився, не зупиняючись ні на чому, шукаючи таких виразів і слів, що ними можна було б якнайкоротше й якнайяскравіш розповісти. Все ж таки слова переплутувались, забігаючи одне наперед одного, а думки линули так швидко, що жадної а них до кінця не висловлювала.
Не скоро зрозумів хлопець, що саме хотіла вона йому сказати. Знаючи, що перебивати її зараз не доцільно, мовчки слухав її з насмішливим усміхом. Нарешті не втерпів і зупинив її:
— Та постій же хоч хвилину! Адже я нічогісіньки не розумію. Ти толком скажи, яка це тебе муха вкусила й що ти хочеш оцим своїм зворушенням довести. А то торохтиш, мов той кулемет…
— Та невже ж ти не розумієш? — здивувалась дівчина; але його питання трохи остудило її й вона продовжувала, вже стримавши свій запал: — Я хочу сказати тобі, що ми й досі не зрозуміли його як слід... Він говорив мені зараз про свою роботу, про вітаміни. Якби ти знав, як багато зробила наука в цій галузі й як багато ще треба зробити... І яка це важна проблема! Адже вона перевертає догори бриком усі наші поняття про харчування. Вона наближує людину до того, що людина опанує свій організм, що всі сили свої, які зараз ідуть на травлення їжі, людина зможе використати на творчу роботу... Ти хоч уявляєш, яка це величезна проблема?.. І як можна не поважати людину, що всі сили віддає на її розв'язання? Невже ми, пролетарське студентство, не можемо як слід оцінити його? Невже буржуйські та чиновницькі синки, що колись тут учились, могли його цінити краще як ми?
— Та зупинись же ти на мить! Дай мені сказати, — уже трохи прикро перебив її студент. — Я не заперечую, що він гідний усілякої пошани, як науковий працівник. Та він і так має її у всесвітньому маштабі... Ми ж говорили про його ставлення до Жовтневої революції.
— Але хіба воно тепер тобі неясне? Невже людина, що дванадцять років прожила у Радянському Союзі, не спробувавши втекти звідси, може вважатися за контр-революціонера? Чим вів виявив свою контр-революційність?