Оскільки він прибув прямо з недільної служби Божої в Радолішках, а це була обідня пора, Омела зайнявся тим, щоб на обідньому столі не забракло горілки під час їжі. І справді її не забракло. Пан Юрковський виявився добрим компаньйоном. Обід уже давно з’їли, а вони обоє продовжували пити. Люція, відчуваючи втому, попрощалася з ними, щоб лягти. Коли вона пішла, пан Юрковський нахилився до Омели і пошепки сказав, що чудово було чути в радіусі двадцяти метрів навколо будинку:
– Але ж, пане! Яка надзвичайна жінка! Така повинна народитися на камені[77].
Омела серйозно кивнув.
– Я нічого не маю проти такого роду народжень, шляхетний аграрію. Хоча я думаю, що вони воліли б за краще народжуватися на чомусь більш пухкому.
Пан Юрковський нахмурився із зацікавленням:
– На більш пухкому?
– Si, signore. Ну, будьмо.
Вони випили, і пан Юрковський запитав по-діловому:
– Ви холостяк?
– Так. Але не мальтійський.
– І ви знаєте, що мені вже набридло холостякувати. Людині, яка досягає сороківки, вже час. Самий час.
– А чому ви ще не оженились?
– Не мав часу. Сміх сказати, але це щира правда. Бо так, пане милий: спершу війна. Тоді людині такі речі не в голові. А потім повертаюся до свого Ковалева, а тут ніби хтось мітлою повимітав. Усе згоріло до фундаменту, та ще й те, що лишилося, селяни розікрали. Як то кажуть, не було до чого рукам зачепитись. Отже, як було женитися? Важко взяти дружину, посадити її, мій дорогий, під грушею і сказати: сідай-но тут, кохана, і чекай, поки я хату тобі збудую і шматок хліба з землі виорю. Коли я вже взявся за відбудову господарства, то від світанку до смеркання чоловік на ногах. Як я вже сяк-так усе влаштував, а тут і криза. Думаю собі: яке лихо? Адже ж люди їсти не перестануть. Земля має своє дати. Але кілька років вона не давала. Сто кілограмів жита чи фунт паклі – одна ціна. Сам, пане, знаєш.
Омела підтакнув.
– Знаю, знаю. Бо я, по правді, жита не сіяв, але мав плантацію паклі.
– Як це? – здивувався пан Юрковський.
– Усе просто. Пакля на голові. Як бачите, пане цинцинате, плантація функціонує не вельми справно. Занадто низький врожай.
– Ха-ха-ха! – зметикував пан Юрковський. – То ви лисієте? Ха-ха-ха! Але комік з вас справжній! Так про що то я говорив? Ага. До женячки не дійшло. Бо й правду вам сказати, тутешня місцевість неврожайна на дівок. А ті, що були, то вже повискакували заміж. Зайдеш до цього сусіда, до іншого – кожен жонатий. У кожного по хаті жінка ходить, діти бігають…
– На камені народжені, – вставив Омела.
– На камені народжені, – повторив пан Юрковський і, зметикувавши, що опинився у невинній витівці товариша, знову вибухнув сміхом. – Але ж ви гострий на язик, варшав’янине. Нехай я вас не знаю, шановний пане!.. А ви ніколи не були одружені?
– Ніколи, – похитав головою Омела.
– І вас ніколи не тягнуло до женячки?
– Та як же? Одного разу у мене тягнули двоє хлопчаків, щоб одружився з їхньою сестрою.
Пан Юрковський значущо підморгнув лівим оком.
– Тож ви далеко зайшли?
– Якщо це можна вважати далеко, carissime.
Вони так собі балакали аж до смерку, коли гість нарешті почав збиратися їхати. Оскільки він нерішуче вагався і озирався, Омела підказав:
– А може б, ви хотіли попрощатися з панною Люцією?
– О, саме так, саме так. Якщо вона почувається досить добре і ще не спить.
Люція не спала, але попрощалася з паном Юрковським лише через двері і після його від’їзду сказала Омелі:
– Який це приємний чоловік. Він настільки безпосередній і захоплююче простий, що дається щирим і добрим серцем.
– То є правда, – підступно зізнався Омела. – А при цьому врода. Плечі Геркулеса, біцепси Титана, шия зубра, фантазія Кміціца[78]! Гай, гай! Бідний мій друже, бідний мій друже!
Люція здивувалася.
– Про кого ви говорите?
– Про мого друга. Про Вільчура. Нещасний лікується там, у місті, й не здогадується, що Пенелопа тут забула про те, щоб пороти свою тканину вночі, навпаки, вночі вона мріє, але не про нього, нещасного Одіссея!..
Люція легенько зашарілась і засміялася.
– Що це ви за дурниці оповідаєте?
– Горе тобі, о горе, Одіссею, – стогнучи виводив Омела. – Правду кажу я тобі, ти був більш безпечний, коли ціла купа залицяльників чигала на серце твоєї Пенелопи, ніж зараз, коли є лише один! Один, але який! Постава Завіші Чорного[79], вусики, чорт забирай, Лешка Білого[80], так й взагалі. Зараз їде собі до свого Ковалева, коней батогом поганяє, задоволено посвистуючи, а вслід за ним біжать думки та зітхання про чарівну Дульсінею Тобоську. Лети, лицарю, з вітрами змагатися! Це змагання, в яких розчарування тебе не спіткає.