Однак виявилося, що це не обов’язково, бо в околиці рідко хто використовував такий парадний стрій на сусідських забавах.
Вільчур глянув на Люцію, ніби очікуючи на її допомогу в обороні. Несподівано для нього Люція приєдналася до нападників:
– Якщо бальні костюми не обов’язкові, ми могли б скористатися запрошенням.
Вона посміхнулася до панни Юрковської і додала:
– Я також страшенно давно не танцювала, а так люблю танцювати.
– Тоді нічого й казати! – з розмахом пан Юрковський поплескав по колінах. – Тобто в суботу о шостій посилаю коней до шановного панства і справу вирішено.
Вільчур більше не заперечував, справді, він не мав права відмовляти Люції у задоволенні танцювати, а він же знав, що вона без нього не піде. Наступного дня він з’ясував, що це було для неї не будь-якою приємністю, заскочивши її, коли вона порола якусь сукню. Виявилося, що за допомогою Донки Люція взялася перешити своє варшавське офіційне плаття у таке, яке могло б нагадувати бальний туалет. Вона так була зайнята, що ледь зауважила, коли зайшов Вільчур.
– Я думаю: якщо тут вирізати зо три сантиметри, – схвильовано говорила вона Донці, – а тут зморщити, то складки добре вкладатимуться…
Люція на собі драпірувала плаття, прикладаючи до стегна і до плеча.
– Вони ідеально вкладаються, – з поблажливою посмішкою сказав Вільчур.
– Справді так добре? – серйозно запитала вона.
– Моя дорога пані, якби ж то я хоч трошки знався на цьому.
Донка вклякла перед Люцією і, обтягуючи поділ сукні, сказала:
– Якщо тут випустити на два сантиметри, то довжина буде саме раз.
Вільчур кашлянув:
– Гм. Коли пані закінчать це, то прошу дати мені знати.
– Добре, добре, – розгублено сказала Люція. – Ми зараз закінчимо.
Вільчур вийшов і сів на ґанку поруч з Омелою, який був зайнятий скручуванням цигарок. Раніше цього він ніколи не робив. Вільчур був призвичаєний сам робити собі цигарки, а Омела брав з його коробки стільки, скільки потрібно. Однак з моменту повернення професора виявилося, що посмикування руки заважає йому виконувати таке просте завдання. Якогось дня Омела помітив це і відтоді, не сказавши ні слова, сам перейняв цю функцію.
Давніше, коли бачив професора, який скручував цигарки, він говорив:
– Ось маленька деталь, яка характеризує людину: думка про майбутнє. Про найближче, але майбутнє.
– Бачиш у цьому щось погане? – спитав Вільчур.
– Naturellement, sire[82]. Чи можна мати голову, яка завжди зайнята майбутнім? Невже ти не бачиш катастрофічних наслідків такого Standpunktu[83]?
– Признаюсь тобі, що не бачу, друже.
– Бо ти не можеш поглянути на речі по-філософськи, darling. Поміркуй: люди постійно думають про завтрашній день. Щодня про завтра. І лише про завтра. Завдяки цьому вони не бачать такої дрібниці, як день сьогоднішній. Вони не бачать сьогодення. Вони постійно живуть завтрашнім днем, і коли це завтра нарешті стане реальністю, коли годинник відміряє потрібну кількість годин і перенесе їх у те завтра, вони вже не звертають на це найменшої уваги. Бо вони, як божевільні, задивлені в наступне завтра. Події течуть навколо них, справи крутяться, щось відбувається. Вони цього не помічають, не бачать, не можуть зосередити увагу на цьому, оскільки вся їхня увага зосереджена на майбутньому. Якби я писав монографію про наш час, я би дав їй назву: «Люди без сьогодення». За цих умов людина лише на смертному одрі, коли чує з вуст лікаря, що перед нею вже немає ніякого завтра, помічає своє сьогодні. На жаль, сьогодні це не дуже привабливо. І ось такий happy end завершує довгий фільм про життя двоногої істоти без оперення, обтяженої безумством у пошуках завтрашнього дня. Чи вважаєш, маестро, що це парадоксальне марнотратство?.. На твою думку, ця система існування спирається на непорушну основу кретинізму? Якщо ти скажеш мені, що система є чудовим наркотиком проти усвідомлення просмердлої нудьги дня сьогоднішнього, скажу тобі, що бачу в цьому глибоку мораль. Недаремно лікарі вже давно вороже ставляться до застосування наркотиків при пологах. У цьому має бути якась рація. Чому тоді людина, народжуючи своє сьогодні, має перебувати під наркотизованою гарячковою думкою про майбутнє? Не можна бути мудрецем, не знаючи сьогодення, не бачачи його ані себе у ньому. Тепер ти вже знаєш, чому я мудрець.
Заставши Омелу за скручуванням цигарок, Вільчур з усмішкою зауважив:
– Хо, хо, друже. Куди поділась твоя мудрість, твоя відраза до «системи завтра»?
Не припиняючи свого заняття, Омела відповів: