– Бачите, пані. Я каліка. Якщо операція буде настільки складною, що за неї не взялися найкваліфікованіші фахівці, як же ви можете очікувати цього від мене у такому стані? Я ніколи не був чудотворцем. Як хірург, я справді міг пишатись своїми знаннями з цього предмету та чіткістю своєї руки, хоча й у цьому деякі мені відмовляли. Я був би божевільний, якби зараз, розуміючи наслідки своєї травми, піддався б вашим проханням.
Він ще хвилину тримав цю тремтячу руку перед її очима, а потім повільно повернувся до дверей.
Добранецька, волаючи, впилася пальцями в плече Кольського:
– Не відпускайте його. Прошу, говоріть!
– Пане професоре, – обізвався Кольський.
Вільчур зупинився, поклавши руку на клямці дверей, і озирнувся.
– Що іще ви хотіли мені сказати? Адже ви як хірург найкраще це розумієте.
– Так, пане професоре. Я погоджуюся з вами, що ви не могли б самостійно провести навіть значно легшу операцію. Але… тут не йдеться про операцію, яку б ви особисто робили. Йдеться про вашу присутність, про точний діагноз, про інструкції і вказівки під час самої операції.
На вустах Вільчура з’явилася посмішка.
– Ви вірите, що така операція per procura[84] може бути успішною?
Кольський не відступав:
– Я чув про нещасні випадки, коли судновий механік у відкритому морі ампутував ногу моряку, не маючи уявлення про анатомію та використовуючи лише вказівки хірурга, які по радіо надавались з одного з портів. Операція пройшла успішно…
Пані Ніна крізь сльози пошепки повторювала:
– Благаю вас, пане професоре… благаю…
Вільчур довго стояв з насупленими бровами.
– Подібні речі іноді можуть мати успіх, коли йдеться про нескладні випадки. Але я вас знову запитую: чи вірите ви, що подібний принцип можна застосувати тут?
Кольський заперечно похитав головою:
– Ні, пане професоре. Я взагалі не вірю, що ця операція матиме успіх. На мою думку, стан пацієнта безнадійний. Але…
Його перервали гучніші ридання пані Добранецької.
– Але, – вів він далі, – моя віра чи невіра не може вплинути на факт, що існує можливість врятувати пацієнта. Професор Коллеман назвав це як один шанс зі ста тисяч випадків. Якщо ж пацієнт заявляє, що переконаний, що якщо професор зробить операцію, він може розраховувати на цей єдиний шанс, я думаю, ви не відмовитесь. Я думаю, що вам не варто відмовлятися.
Вільчур, дещо здивовано подивився йому в очі.
– А чому ви думаєте, що мені не варто відмовлятися?
Кольський рішуче відповів:
– Бо я був вашим учнем, пане професоре.
У кімнаті запанувала тиша.
Не було сумнівів, що слова Кольського справили на Вільчура велике враження. Він підійшов до вікна і вдивлявся у краплі дощу, які стікали по чорній шибі. Збоку перед ґанком жевріло червоне світло заднього ходу автомобіля, кидаючи слабке світло на номер, захляпаний болотом.
Вільчур, не розвертаючись, сказав:
– Чи будете ви така добра, панно Люціє, приготувати мою валізу?
– Зараз я це зроблю, – тихо сказала Люція.
Перш ніж вона зачинила за собою двері, почула вибух плачу. Це пані Ніна впала на коліна перед Вільчуром.
– Дякую. Дякую вам, пане! – вигукувала вона, намагаючись схопити його руку.
– Заспокойтеся, – сказав він надломленим голосом.
– До смерті вам цього не забуду…
Він сумно посміхнувся і махнув рукою.
– Будь ласка, підведіться.
А звернувшись до Кольського, вказав на полицю на стіні:
– Пане колего, тут ви знайдете краплі валеріани.
Кольський відклав капелюх, який тримав у руці. Він розглядався серед безлічі пляшечок і, знайшовши потрібну, до склянки накапав тридцять крапель, не поспішаючи долив води з карафки на столі й подав пані Ніні. Уесь цей час Вільчур спостерігав за ним уважно й задумливо. Нарешті він поклав йому руку на плече і сказав:
– Справді ви були моїм учнем. І мені не соромно за це.
Кольський почервонів:
– Повірте, пане професоре, я не заслужив на таку похвалу.
Вільчур ніби не чув його слів, зайнятий своїми думками. Ці думки, мабуть, були надзвичайної ваги, бо чоло професора вкрилося глибокими вертикальними складками. Раптом він рішуче глянув Кольському просто в очі:
– Ви мене переконали. І я поїду. Але за однієї умови.
Кольський трохи занепокоївся.
– Гадаю, пані Добранецька погодиться на всі умови.
– Так, так, – підтвердила пані Ніна. – Я приймаю всі умови заздалегідь.
Вільчур не звернув на неї жодної уваги і сказав Кольському:
– Це умова ні для кого іншого, окрім вас.
– Для мене? – здивувався Кольський.
– Так. І я підкреслюю, що це умова sine qua non[85].