Люція дивилася на нього широко розплющеними очима.
– Відмовлявся?.. Якщо він так відмовлявся, то я не розумію, чому ви так його примушували. Я прекрасно сама дам собі раду. Тим більше що доктор Павліцький заглядає сюди майже щодня.
– Ну, не завжди, не завжди, – лагідно мовив Вільчур.
– І крім того, я не розумію…
Він перебив її:
– Ми це вирішимо іншим разом. Тим часом я повинен швидко вдягатися.
Коли Люція вийшла, він швидко одягнувся і через п’ять хвилин з’явився у передпокої у своєму пальто і з валізою. У кількох реченнях дав Люції вказівки щодо різних питань лікарні, після чого тепло поцілував її руку і вийшов на ґанок, де вже чекала пані Добранецька. Під сильним дощем вони пішли до машини. Це був великий важкий автомобіль дещо застарілої моделі, але зручний і на добрих ресорах. Незважаючи на болото на тракті, він рухався рівно. Досвідчений водій успішно оминав великі калюжі й більш ризиковані вибоїни.
Пані Добранецька намагалася поговорити з Вільчуром, але він відгороджувався від неї односкладовими словами. Вона ж не піддавалась і шукала нові теми, поки він нарешті не сказав їй:
– Я втомився, прошу пані. Спробую подрімати.
Вона зрозуміла і замовкла.
Щоправда, поки що не можна було задрімати, але коли через годину машина повернула з тракту на шосе, професор Вільчур, спираючись на подушки сидіння, заплющив очі й заснув. На летовище прибули за годину перед вильотом. Вільчур присвятив свій вільний час написанню листа Люції, де нагадав кілька справ, про які, виїжджаючи, не пам’ятав.
Через дві години вони вже були на варшавському аеродромі і просто з Окенця[86] вирушили у клініку. Коли машина зупинилася перед входом, Вільчур не одразу зміг вийти з автомобіля. Раптом сили покинули його. При вигляді будівлі, у якій він провів стільки років, закладу, який створив сам, у нього стиснуло серце. З опущеною головою він зайшов всередину й інстинктивно попрямував до свого колишнього кабінету. Пані Добранецька, випередивши його, вже комусь встигла сказати про приїзд професора. Протягом хвилини на всіх поверхах про це було відомо. Усі знали, але ніхто не хотів вірити. Привітати Вільчура вибіг Ранцевич, доктор Михаловський, Котковський та інші лікарі. Вони оточили його, тиснули руки і досі не могли повірити своїм очам.
Було щось трагічно неймовірне в тому, що ця людина рішилася на такий великодушний крок, на таку самопожертву.
Коли позавчора стало відомо, що пані Добранецька з Кольським поїхали до Радолішок просити Вільчура прибути сюди, всі знизували плечима. Ніхто ні на мить не припускав, що Вільчур дасть себе вмовити. Один Ранцевич, який знав його найкраще і найдовше, сказав:
– Люди змінюються. Можливо, й він змінився. Але якщо не змінився, не слід втрачати надію.
І за мить додав:
– Інша справа, чи його приїзд до чогось буде корисний. Добранецький може не дожити до ранку і хірургічне втручання… Я би порівняв цю операцію з лотереєю, у якій ніхто не виграє.
Дійсно, стан Добранецького за останні двадцять чотири години значно погіршився. Хворий раз за разом непритомнів, а коли на короткий час свідомість поверталася до нього, гарчав від болю, бо не міг із себе видобути голос. Відбулася також радикальна зміна симптомів. А саме спостерігались слухові та зорові розлади. Добранецький скаржився тепер на те, що темно, і хоча освітлення було збільшене, він не міг розрізнити обличчя тих, хто найближче стояв до нього. Були моменти, коли він абсолютно глухнув і вимагав, щоб говорили голосніше.
Перш ніж піти до хворого, професор Вільчур мав довгу нараду з Ранцевичем та лікарями, які лікували Добранецького. Вільчурові надали вичерпний і ретельно підготовлений опис перебігу хвороби, а також перелік проведених обстежень та аналізів. Йому довелося визнати, що вони нічого не пропустили. Були описані всі симптоми, навіть ті, які на перший погляд не могли мати жодного значення, або ті, які лікуючий лікар не міг пояснити. Використовуючи такий багатий матеріал, Вільчур міг виробити висновок про стан хворого та тип хвороби. З доданих діагнозів та висновків консиліумів витікала слушна думка про те, що в ділянці мозочка (на думку Коллемана, між мозочком та корою головного мозку) виникла пухлина внаслідок переродження павутиноподібної оболонки або м’яких оболонок мозку.
Ранцевич також схилявся до цього висновку, додаючи, що сам Добранецький висловив думку, що виникнення раку бачить десь у ділянці шишкоподібної залози, і це тому, що перші симптоми захворювання стосувалися порушення метаболізму. Попервах він сам, як і інші лікарі, які його оглядали, вказував на погану роботу печінки.