– Так, – зізнався Вільчур, – здається, Добранецький мав рацію. Погана функція печінки часто є вторинним симптомом на тлі недостатньої секреції шишкоподібної залози. Якщо справді пухлина знаходиться там, її видалення представлятиме дуже серйозні труднощі. Безперечно, можна сказати, що вони також піддаються тиску з боку corpora quadrigemina[87]. На це також чітко вказують порушення слуху й зору. Мозочок також вражений. Звідси випливає, що розгалуження пухлини йдуть у різні боки і є складними.
Він задумався, а Ранцевич запитав:
– Чи у такому стані операція матиме сенс?
– Я не знаю. Побачу, – відповів Вільчур. – Я хочу його зараз оглянути.
Добранецький був притомний, але не впізнав Вільчура, який одразу помітив у пацієнта важливий симптом, який не був зафіксований в історії хвороби: розширені зіниці. Це давало можливість висунути гіпотезу про те, що гіпофіз також знизив свою діяльність, оскільки збільшені зіниці можуть бути наслідком лише надмірного вироблення надниркової залози, виробленої регуляцією саме гормонами гіпофізу. Це у свою чергу породжувало думку, що розмір пухлини має бути значним, оскільки її тиск впливає на гіпофіз. Це означатиме, що aquaeductus Sylvii [88]зазнає тиску, а зв’язок між третім та четвертим шлуночками порушено.
Подальші дослідження нічого не додали до концепції Вільчура. Оскільки робота серця була досить інтенсивною, а артеріальний тиск не опускався нижче 100, він вирішив, що операцію можна робити.
Звістка про це розлетілась по всій клініці. Через те, що Вільчур через стан лівої руки не міг особисто виконувати хірургічне втручання, доктор Ранкевич мав оперувати спільно зі спеціалістом з хірургії мозку, доктором Геннеберґом з Познані, який вже тиждень був у Варшаві.
Операцію призначили на десяту вечора. Тим часом Вільчур з Ранцевичем та Геннеберґом замкнулися в анатомічному кабінеті. Тут на моделі мозку Вільчур почав детально пояснювати своє бачення розташування та розгалуження пухлини.
Звичайно, поки череп не було відкрито, все це ґрунтувалося лише на його гіпотезах, але обидва слухачі намагалися не пропустити жодного слова, бо вони свято вірили, що гіпотези Вільчура виникають з його дивовижної інтуїції, інтуїції на межі з геніальністю.
– На мою думку, так виглядає стан справ, – нарешті закінчив він свою лекцію. – Зізнаюсь, що операція надзвичайно важка і залишається мало надії на її успіх, беручи до уваги те, що кілька розрізів, точніше кажучи, вісім чи дев’ять розрізів треба буде зробити всліпу, не послуговуючи зором, а довіряючи тільки своєму чуттю дотику.
– Оце ви нас гарно втішили, професоре, – скривився Ранцевич.
Геннеберґ підвівся і відсунув стілець.
– Я голосую за те, щоб відмовитись від операції.
– Я з вами не згоден, – Вільчур похитав головою.
– Але ж це вище людських можливостей!
– Отже, – серйозно сказав Вільчур, – слід знайти в собі надлюдські можливості. На мою думку, якщо відмовитись від операції, пацієнт не доживе до завтрашнього вечора. Тому ми нічим не ризикуємо. Я б не виступав за проведення операції, якби не те, що успішне усунення пухлини обов’язково врятує йому життя. Не тільки врятує життя, але й допоможе повернутись до життя. Поважні колеги, йдеться про механічне видалення пухлини, і саме це належить до завдань хірургії. Я визнаю, що у даному випадку – завдання складне. Можливо, найскладніше з тих, з якими мені доводилось мати справу у своєму житті. Тим не менше я вважаю своїм обов’язком сказати вам, що жодному хірургові я б не радив відступати від нього. Особливо коли відступ означає беззаперечну смерть хворого.
– Професор має рацію, – встаючи зізнався Ранцевич і подивився на годинник. – Починаємо операцію, що тут приховувати, я розумію невдачу, але приступити до операції треба.
Він поплескав Геннеберґа по плечу.
– Ну, колего, сміливіше. Не забувайте, що ми у щасливому становищі, бо в резерві маємо професора Вільчура. Якщо під час втручання виявиться щось інше, ніж ми тут передбачали, отримаємо негайну пораду.
Рівно о десятій Добранецького привезли в операційну і дали наркоз. Початкові процедури, тобто розкриття черепа, мав проводити доцент Бернацький за допомоги доктора Жука. Коли трепанацію було закінчено, в операційну увійшов професор Вільчур разом з Геннеберґом та Ранцевичем. Майже всі лікарі, присутні в клініці, зібралися навколо. Професор Вільчур підійшов до столу і схилився над розкритим черепом.