Він закінчив, і запанувала довга тиша. Нарешті професор Вільчур встав. Хотів посміхнутися, подаючи руку Кольському. Однак не міг змусити себе посміхнутися.
– Дякую вам, колего, – сказав він.
Кольський без слів залишив кабінет. Коли за ним зачинилися двері, Вільчур впав у фотель.
І ось раптом, з найменш очікуваного боку він зазнав болісного удару, завданого рукою, від якої він чекав найбільшої допомоги.
Отже, чи справді він так сильно втратив самокритику?.. Хіба він не може побачити в собі того занепаду, який чітко бачать не тільки вороги, але й друзі? Чи й справді він став людиною безпорадною, шкідливим стариганом, перешкодою для інших?.. Той, хто все ще відчуває стільки сил, віри та бажання працювати?..
Вільчур із сумом глянув на письмовий стіл, де лежали два аркушики паперу, два листочки. Він повільно взяв їх, зім’яв і жбурнув у смітник. Чому він повинен звертатися до інших? Усі вони, якщо зможуть видобути із себе лише щирість, як Кольський, без сумніву повторять йому те саме. Викликати їх тільки для того, щоб пережити іще кілька принижень, вислуховувати ці жахливі нищівні слова – він вірив, що вони несправедливі, але вимовлені вони були з переконанням у своїй правоті…
Бій програно. Вільчур розумів це і зумів поступити так, як наказувала його совість.
Він також спокійно вийняв аркуш паперу і написав на ньому:
«Шановний пане голово! Поміркувавши і вивчивши ситуацію в клініці, я дійшов висновку, що єдино правильним рішенням буде мій відхід. Оскільки після такого рішення мені було б занадто важко перебувати тут навіть ще кілька днів, дозволяю собі передати керівництво професорові Єжи Добранецькому, моєму нинішньому заступникові, який дуже добре ознайомлений зі справами закладу. Висловлюю свою повагу – Рафал Вільчур».
Склавши аркуш вчетверо, він поклав його в конверт, заадресував до голови Тухвича і натиснув кнопку дзвоника.
– Будь ласка, зараз же відправте це, – сказав він сторожеві, – і, прошу, повідомте професора Добранецького, що я хочу з ним поговорити.
На Добранецького не довелося довго чекати. Однак Вільчур зумів так опанувати себе, що цілком вільно привітав його:
– Будь ласка, сідайте. Я хотів поговорити з вами, якщо у вас є час.
Добранецький подивився на годинник.
– У мене двадцять хвилин до операції.
– О, я стільки не заберу.
– Що сталося? – спитав Добранецький.
– Нещодавно тут у мене був голова Тухвич. Він сказав, що деякі наші лікарі підписали доповідну записку з вимогою, щоб я відійшов від справ. Він не назвав мені жодних імен. Я читав цей документ і маю підстави вважати, що це ви його автор. Автор та ініціатор.
Добранецький трохи покусував губи, але підвів голову і подивився Вільчурові в очі.
– Так. І не збираюсь заперечувати це.
– І у вас немає підстав, – підхопив Вільчур.
– І в мене немає підстав, – підтвердив Добранецький. – Я не належу до людей, які чогось бояться і безпринципово воліють змиритися з тим, що, на їхню думку, вважають поганим, замість будь-якими способами протистояти тому.
Вільчур усміхнувся.
– Ви дуже влучно сказали: будь-якими способами. Ви не знехтували жодним. Але не про те я хотів з вами поговорити. Отже, Тухвич поставив переді мною альтернативу, давши мені plein pouvoir[43] щодо вибору: або взяти в свої руки управління клінікою й усунути з неї тих, хто діє, обманюючи громадськість їй на шкоду, або самому відійти.
Він замовк, очікуючи питання Добранецького. Той же лише трошки зблід, але не обізвався ані словом. Вільчур зміряв його зневажливим поглядом:
– Рішення Тухвич залишив мені. Я вже вирішив. Я щойно відправив йому листа з моєю відставкою.
На щоках Добранецького з’явилися червоні плями.
– Я ж повідомляю про це вам, бо в тому листі я заявив, що керівництво закладом передаю у ваші руки. Отже, я хотів запитати, чи зробите ви мені невеличку послугу, щоб прийняти клініку?
Губи Добранецького поворухнулися, але він нічого не сказав.
– Це мені б полегшило ситуацію, – спокійно сказав Вільчур. – Якби я передавав керівництво комусь іншому, мені б довелося витратити багато часу на пояснення та подібні речі, тоді як ви, неодноразово заступаючи мене, прекрасно орієнтуєтесь у всьому. Я щойно сьогодні повернувся з відпустки і менш обізнаний з поточними справами, ніж ви. Отже, ви погоджуєтесь?
– Я згоден, – коротко відповів Добранецький.