Він подав їй свого великого носовичка, а Люція, витираючи очі, все промовляла:
– Ненавиджу її… Ненавиджу…
Сидячи у фотелі вона потроху заспокоювалась.
– Ну, може, ще одну чарочку? – спитав Вільчур.
Люція заперечила порухом голови.
– Дякую і дуже перепрошую за цей спалах істерики. Поводжусь справді огидно.
– Через ввічливість і тактовність я не смію перечити, – навмисне сказав Вільчур невдоволеним тоном. – Не смію перечити. Ви поводитеся так, як анемічна учениця жіночої школи після перенесеної золотухи.
Професор хотів розсмішити дівчину, але його слова не потрапили до свідомості Люції.
– Ви… ви все ще кохаєте її? – спитала вона і прикусила губу, щоб знову не розплакатись.
Брови Вільчура зійшлися.
– Дорога пані, минуло вже стільки років, стільки води утекло, стільки разів навесні її могила вкривалася новою травою… Час робить своє… У мене залишилася пам’ять, гіркі й болісні спогади. Шрам. Я пробачив. Ось і все.
Він на мить задумався й додав:
– Бачите, і з цього ви можете дізнатися, що робить час. Усе минає. Те, що колись здавалося нам всесвітом, з часом ми бачимо маленькою пилинкою і не можемо зрозуміти, чому тоді піддалися ілюзії.
– О ні, – сказала Люція, – але ж ви досі вважаєте, що та жінка була для вас всесвітом. Справжнє кохання, навіть згасле, все одно залишається чимось великим.
Вільчур махнув рукою.
– Це у таких самітників, як я. Хто знає, що б я сьогодні думав про Беату, якби незабаром після її відходу на моєму шляху постала якась інша жінка… якесь ніжне серце, якесь глибоке почуття…
Він посміхнувся і додав:
– Але на своєму шляху я не зустрів ніжних сердець. Жінки моєю дорогою не ходять.
Люція посміхнулася.
– Вони ходять, але ви їх не бачите. Коли ж з’являються такі наполегливі й поводяться нав’язливо, то ви їх позбуваєтесь за допомогою проповіді про різницю у віці.
– Це не проповідь, – сказав він ніжно. – Це переконання. І йдеться не лише про вік, панно Люціє. Слід також враховувати, що власне я людина кінчена…
– Що ви говорите? – запротестувала вона.
– Саме так. Зношений старий чоловік, викинутий за борт, – переконував її серйозно Вільчур. – Подумайте, які в мене можуть бути перспективи. Я б міг розпочати приватну практику вдома, але це означало б постійний контакт з усіма цими людьми, від погляду на яких мене верне. Я хірург. Зрештою, я не можу робити операцію вдома і в результаті буду змушений просити надати операційну. Ви самі розумієте, що після моєї відставки сьогодні наражати себе на будь-які запитання, коментарі, зауваження чи навіть косі погляди було б вище моїх сил. Отже, то що ж мені залишається? Догоряти. Panis bene merentium[44]. І без масла. Бо мусите знати, що я повністю розорений. Цей будинок, в якому ми зараз перебуваємо, вже не є моєю власністю. Мене ласкаво залишили тут доживати віку…
Професор сумно посміхнувся.
– Доживати в надії, що життя скоро закінчиться.
– Я абсолютно з вами не згодна, – енергійно протестувала Люція. – Але ж вам залишається, поки ви не позбудетеся цієї, зрештою, зрозумілої дратівливості на пункті зустрічі з ними, такий величезний напрям роботи, як наукова діяльність. Університетські лекції, клініка, літературна творчість…
Вільчур задумався.
– Ні, це не в моєму характері. Я можу писати лише тоді, коли писання заповнює вільний від активної роботи час; а щодо лекцій… Дорога пані, й звідти мене вигризуть. Ні, мені нічого не залишилося. От лише як замкнутися в домі й чекати смерті. Вона ж не забариться. Так уже це в природі влаштоване, що непотрібне зникає саме собою. І я відчуваю, що я непотрібний.
– Власне, це я маю на увазі, пане професоре. Я маю на увазі те, що ви почуваєтеся непотрібним. Я хочу переконати вас, що це просто миттєвий настрій, який незабаром минеться. Я хочу переконати вас, що ваша життєва сила не ослабла, що ваша геніальність чи енергія зовсім не зменшилися. Це тимчасова депресія.
– Не вірю.
– Тож я переконаю вас.
– Яким чином?
– Ви почали ту свою велику роботу про ракові пухлини…
– Не так розпочата, як закинута. Я вже з рік до неї не зазирав. Мені замало багатьох матеріалів. Треба було б їх збирати, шукати й сортувати, і я вам скажу відверто, що не відчуваю найменшого бажання робити це.