– На жаль, не взаємної, – гірко зауважив Кольський.
– Зараз це виявилося і стало для мене несподіванкою. Хто б міг таке уявити? Справді не раз із клініки, та й не тільки, доходили різні чутки, які принижували думку про неї. Я з обуренням спростовувала це. Я була переконана, не менше ніж ви, що її ставлення до Вільчура полягає виключно у захопленні ним. Навіть з огляду на його вік. Бо ж він майже старий. Хто б це міг подумати! Молода, гарна, незалежна, начебто з бездоганною репутацією, самовіддана… І раптом, як грім з ясного неба, таке відкриття…
– Не все те золото, що блищить, – вжив таку приказку Кольський. Йому було гірко й огидно, і він відчував зневагу до всього світу.
Пані Ніна знову торкнулася його руки.
– О ні, пане Яне, не можна вам її засуджувати. Звідки ж ви можете знати, які моральні чи навіть… матеріальні обставини спонукали її до того, щоб стати подругою пана похилого віку, до того ще й непривабливого? Життя, навіть життя такої молодої дівчини, сповнене загадок і таємниць. Його не можна сприймати поверхово, à la lettre[48]. Надто суворо ви її судите. Погоджуюсь з вами, що для байдужого глядача вона буде просто коханкою пана Вільчура. Але ми, ті, хто її знав, не можемо так спрощувати, з якогось приводу їй залежало на професорові. Зрештою, Вільчур не проживе довго, і, мабуть, у нього ще є значний капітал.
Це вже було занадто. Пані Ніна погано розрахувала свій удар, який не тільки не влучив у ціль, але й викликав зворотну реакцію.
Кольський нахмурився і сказав дещо різким тоном:
– Прошу пані, це неправда. Я з упевненістю знаю, що професор Вільчур повністю розорений. І навіть якби він був мільйонером, це не матиме найменшого значення для панни Люції. Запевняю вас, бо знаю, що для неї матеріальних причин взагалі не існує. О ні, вона занадто делікатна, прошу пані, а її самовідданість мене навіть вражала. Зрештою, я часто давав їй багатих пацієнтів, а вона відмовляла через брак часу, і ви знаєте, як вона проводила цей час?.. Безплатно лікувала у різних притулках і сиротинцях.
Пані Ніна відступила на свої колишні позиції.
– Я завжди була такої думки про неї, – наголосила вона. – Завжди. Ви ж визнаєте, що самі губитесь у пошуках мотивів її вчинку. Все б могла пояснити лише безмежна любов. Так, існують випадки, коли молоді дівчата займаються самообманом або навіть закохуються у старших чоловіків. Цілком можливо, що тут також маємо подібний випадок, але я не можу таке припускати, хоча б тому, що доктор Канська завжди справляла враження здорової людини – як фізично, так і психічно, а любов до такої старої людини повинна вважатися чимось ненормальним, чимось, що суперечить природі…
Знову запала тиша.
– Мені колись казали, – нарешті промовила пані Ніна, – що знахарство не стільки полягає на лікуванні, скільки на навіюванні хворим того, що вони почуваються краще. Ніби десь у Малопольщі нещодавно виявили знахаря, який, використовуючи вміння гіпнотизувати, видурював у наївних селян гроші, а також у їхніх жінок та дочок те, що вони могли йому дати. Світ сповнений таємниць, і я ніколи не пробувала їх розгадати. Знаєте, який рецепт я виробила для себе?
– Який, прошу пані?
– Простіше кажучи, коли я стикаюсь із чимось незрозумілим, з тим, що під прикриттям незвичайного може приховувати якусь огиду, я швидко проходжу мимо. Я вважаю за краще зберегти переконання, що світ прекрасний, а поведінка людей – шляхетна і мудра. Таким чином я рятую себе від усякого бруду. Проходжу мимо, навіть якби б мені найбільше залежало на тому, щоб вникнути у невідоме, – я даю собі спокій. Повірте, це хороший рецепт.
– Не від усього так просто можна відійти, прошу пані, – серйозно зауважив Кольський.
– Хто ж говорить про легкі речі… Якщо ви хочете цінувати себе і зміцнювати свої людські цінності, доведеться мати справу з речами складними. Це не діло зламати соломинку, не діло й відвертатись від страви, яка не подобається. На мою думку, людина вашого типу просто створена для подолання в собі найбільших труднощів. Ви – людина дії. Якби ви жили у час колонізації Америки, ви, безумовно, були б одним з піонерів.
Професор Добранецький вийшов на терасу й покликав:
– Ніно, пан міністр йде, він хотів попрощатися з тобою.
– Вже йду, – відповіла вона, встаючи і простягаючи руку Кольському. – Дякую вам. Це була чудова розмова. У мене так мало подібних моментів у житті. Мені дуже прикро, що я їду. На жаль, уже все вирішено і підготовлено. Я не можу затримати свій від’їзд. Але я спробую скоротити своє перебування за кордоном. Мені так багато є що сказати вам, я так багато хочу почути від вас. Ви дозволите мені написати вам?..