Цим разом він сміливо відчинив двері й зайшов до купе.
Спершу вони його не впізнали. На ньому був майже елегантний темно-синій картатий костюм і ледь прим’ятий капелюх-котелок. У такому вбранні вони ще його не бачили.
Професор Вільчур з недовірою вдивлявся у нього, а потім вигукнув:
– Омела!
– Ага, вгадав, цісарю. Складно. Мене ідентифікували. У цій Польщі з кожним разом усе важче подорожувати інкогніто. Моє шанування до вас, пані. Що ж це за медична подорож? Їдете когось зарізати у провінції? У Варшаві вам не вистачає м’яса?..
Омела пильно придивився і запитав, підносячи капелюха над головою:
– Гей, а може, це слушна нагода для складання побажань? Per Bacco[49]! Як на мене, це схоже на шлюбну подорож.
Вільчур почервонів, натомість Люція засміялася.
– На жаль, ні.
– Ні?.. – зітхнув Омела ніби з великим полегшенням і, всідаючись зручніше, сказав: – У такому разі без приниження власної гідності я можу залишитися з вами.
– А куди ви їдете? – поцікавилася Люція.
– Це така нині модна «подорож у невідоме». Оригінальність моя полягає в тому, що регулюючим чинником насправді стає випадок, себто той момент, коли кондукторові вдається довести, що у мене немає квитка. У кондукторів існує забобон, що лише люди з квитками можуть їздити у поїздах. Під час літніх вакацій я завжди намагаюся переконати їх у протилежному. На жаль, це люди, які не здатні засвоїти нові поняття, і саме тому мені часто доводиться виходити з поїзда на найнеочікуваніших станціях. Плюс полягає у тому, що я поступово пізнаю свою любу батьківщину, але це має й недоліки. А саме, деякі її райони стають майже недоступними.
– Ви так полюбляєте подорожувати? – спитала Люція.
– Подорожі виховують, – пояснив Омела. – У мене завжди була пристрасть до туризму. Я вельми товариський. Коли бачиш плакати, які великими літерами закликають: «Відвідайте Польщу», «Пізнай свою країну», то не можна не спокуситися.
– Але плакати, – зауважила Люція, – не закликають подорожувати зайцем.
– Це просто недогляд, – заявив Омела. – Зрештою, яка різниця між поїздкою зайцем та поїздкою з квитком? Quelle différence[50]? Люди зі спрощеним способом мислення називають одних волоцюгами, інших – туристами. Чи змінюється індивід, який подорожує тим чи іншим способом? Зовсім ні. Просто про різницю вирішує його кишеня, гаманець. Людина, яка займається туризмом без гаманця, – волоцюга, людина, яка займається туризмом з гаманцем, – турист. Щоб довести вам, наскільки неточне таке визначення з наукової точки зору, я покажу вам щось…
Він не встиг закінчити. Провідник увійшов до купе і традиційним тоном вимовив:
– Квитки на перевірку, будь ласка.
Квитки Люції та Вільчура були пробиті. Далі кондуктор звернувся до Омели, підозріло дивлячись на нього:
– Ваш квиток?
– Хароне, що безжалісно використовує творчий винахід Стівенсона для низьких цілей статистичної капіталізації. Чи не виникає спонтанно у тебе критика тих цивілізаційних тенденцій, які заплуталися у коліщатках фіскалізму, паралізуючи рух лібералізму та інтенсивного міжрегіонального проникнення?
Занепокоєний кондуктор обвів поглядом присутніх і обізвався досить невпевнено:
– Мені все одно. Будьте ласкаві, ваш квиток.
– Ха-ха-ха! – засміявся Омела. – Так ти справді пригрів у своєму серці солодку ілюзію, що я можу мати щось подібне?
– Я сюди не жартувати прийшов, – обурено сказав кондуктор. – І не тикайте мені, бо я з вами свиней не пас. Я прошу показати квиток або висаджу вас на найближчій станції.
– Це тобі буде не так просто, carissime, бо правила, яким ти по-рабськи підкоряєшся, говорять про те, що пасажир, який не встиг придбати квиток, може це зробити у вагоні з невеликою доплатою. Я саме такий пасажир.
Сказавши це, він прибрав зневажливого виразу обличчя і, витягнувши з кишені розіпханий гаманець Вільчура, витягнув з пачки одну банкноту і передав її кондукторові.
Чималий вміст гаманця засоромив кондуктора. Це було для нього цілковитою несподіванкою, адже його набите око, вже, заходячи в купе, оцінило цього пасажира у капелюсі як волоцюгу без гроша за душею. Тепер йому спало на думку, що це може бути якись дивак.
– Ви теж їдете до Людвикова? – запитав він по-діловому.
– До Людвикова? – зацікавився Омела. – Так, друже, я дивуюсь твоїй інтуїції. Дійсно, я їду до Людвикова. Натомість я буду вдячний тобі, Архімеде, якщо скажеш, якого дідька я туди їду.
Кондуктор подав йому квиток і знизав плечима: