Нікому нічого не сказавши, Прокіп спакував клуночок і рушив до Вільна. В ньому перемогла жалість, коли він побачив дівчину, але не показав цього. Це було молоде, заледве вісімнадцятилітнє дівча, слабеньке, бліде і хворе на груди. Через те Донка не могла знайти ніяку роботу, хоча вона й мала трохи освіти, бо початкову школу закінчила з відзнакою, а потім два роки ходила в гімназію. Її батько служив двірником в одного пана, поки не розхворівся на легені й не помер. Це була така родина, що на груди хворіла. Подумав тоді старий Прокіп, що у млині дівчина відгодується, оживе, що зможе також бути корисною, бо підучить Наталку і з цього, і з того. Може, й інші плани мав, але про них він і сам навіть думати не хотів.
Тоді Донка заїхала до млина. Сором’язлива й зацькована, вона ніби усіх боялася, починаючи з великого собаки Рябчика і закінчуючи дідом, бо Прокіп наказав їй себе так називати. Минали тижні, й дівчина змінилася на очах. Поправилась, розквітла, її чорні очі втратили туманний і покірний вираз і дедалі частіше стріляли живими іскорками. Щоки налилися рум’янцем, а густе каштанове волосся ніби стало ще густіше й набирало блиску, як шерсть коня, якого порядно відгодували, не шкодуючи вівса.
Тепер у млині, після зарозумілого ставлення до неї та афронтів на початках, Донці ніхто ні в чому не відмовляв. Вона спала довше за всіх, встаючи напросто до сніданку, ніхто не змушував її до будь-якої роботи. Коли сама хотіла, шила щось для Наталки, Зоні або Ольги, іноді робила невеличкі букетики з колосків жита й кольорових стрічок, замішувала тісто чи допомагала прибирати. Лише мала одну постійну роботу: робити уроки з Наталкою. Але й цього забагато не було. І тому її присутність у млині нікому не заважала, а Василеві особливо припала до смаку, хоч він і не хвалився цим. З огляду на свій молодий вік, він сумував за товариством, а якось так вийшло, що товариства такого він не мав. Кращі панянки з містечка крутили носом і з сином мельника, хоча й заможним, гуляти не хотіли через те, що він не закінчив ніякої школи. На дівчат же із сусідніх сіл він дивився неохоче. Для нього вони були занадто прості. Але Донка, хоч і була панною з великого міста, з гарними манерами й освічена, не лише не виявляла до нього нелюбові й вищості, навпаки – ставилася до нього як до рівного. Вона із задоволенням слухала його пісні, завжди з радістю йшла з ним на риболовлю, а сама такі прекрасні вірші читала, що після деяких він не міг довго заснути, розмірковуючи про долю пана Тадеуша, Графа та Зосі[52].
У млині Прокопа Мельника трапеза не була так, як в інших, тільки втамуванням голоду. Сніданок, обід чи вечеря вважалися своєрідним обрядом, який починався з молитви і закінчувався молитвою. До столу сідали всі разом, а якщо когось через поважну причину не було за столом, старий Прокіп не приховував свого незадоволення. І того дня всі сиділи разом. Посеред столу стояла велика миска, з якої розносилися смачні запахи копченого м’яса і капусняку, у другій – парувала картопля, і хоча це було напередодні нового врожаю, на столі лежав величезний буханець хліба. У млині ніколи не бракувало хліба. Дерев’яні ложки послідовно занурювалися в обидві миски, без поспіху, щоб не видати свою ненажерливість. Лише трьом людям подавали їжу на окремих тарілках: главі родини, Василеві та Донці. Привілей останньої також спочатку викликав тихий протест Ольги та Зоні. Однак з часом вони змирилися з цією відзнакою. Перше – вони знали, що ніщо не може змінити волю Прокопа, друге – вони самі її полюбили і не могли не визнати деякої її переваги над собою.
Сніданок закінчувався. Прокіп, витерши рукавом вуса й бороду, саме збирався приступити до молитви, коли двері відчинилися й на порозі з’явилася висока, трохи згорблена, але широкоплеча постать. Прибулий був одягнений у міський одяг і капелюх. Він хвилину стояв посміхаючись, потім зняв капелюха і сказав: