– Бідна, хвора душа. Нехай же він оживе в цій атмосфері добра й простоти. Хвора душа, а ми ж таки лікарі!..
Люція з сумнівом звела брови:
– Тільки цього разу пацієнт невиліковно хворий.
Вільчур узяв її за руку.
– І навіть якби… Чи залишили б ви безнадійно хвору людину без догляду?..
Вона нічого не відповіла, але ця розмова виявила перед нею нові сторони душі професора. Тепер Люція зрозуміла, що ця людина не завагається ні перед чим для виконання свого покликання, яке професор розумів набагато ширше і глибше, ніж вона могла раніше здогадуватися.
Зрештою, хвилювання через Омелу виявились даремними, принаймні на початку. Більшу частину дня він справді проводив у місцевому шинку, але, будучи за своєю природою людиною спокійною, позбавленою авантюрних інстинктів, не наробив ніяких скандалів. Прогнози професора щодо його відносної доброчесності також підтвердилися. Нічого ні в кого не пропадало з тієї простої причини, що Омела мав гроші на свої скромні витрати. Вирушаючи до шинку, він безцеремонно звертався до Вільчура:
– Видай, володарю, пів п’ятака на ін’єкції. Тільки не думай, що я користуюся твоїм необмеженим кредитом без бажання повернути борг. Я ретельно записую кожне надходження і підраховую щоп’ятниці. Якщо потім я викидаю листок у вікно, то це лише тому, що я не знаю вищої бухгалтерії. У будь-якому разі ти можеш розраховувати на те, що я вважаю тебе моїм єдиним спадкоємцем.
А коли Вільчур сміявся, Омела додавав:
– Не смійся, архипастирю. Не забувай: rira bien qui rira par derrière[54]. Можливо, що моє гарне вбрання та головний убір не здаються тобі надто цінними предметами в глобальному економічному масштабі. Однак ще є моє божественне тіло, яке можеш використати багатьма способами. Будь-який м’ясник дасть за нього значну суму. Подумай тільки: ковбаса одразу насичена алкоголем. Також можеш наказати мене забальзамувати і виставити в якійсь галереї як останню копію Аполлона або використати особисто, порізати скальпелем на невеликі шматочки і пошукати в них душу чи інші шляхетні гази, в існування яких свято віриш, постійно і нерозумно.
– І ти в них віриш, – поблажливо посміхнувся Вільчур. – Якби ти не вірив у шляхетні гази, то не сумував би за такими нешляхетними випарами алкоголю. Це ж зрозуміло.
– Ти говориш нудні речі, amigo, – сказав Омела, намагаючись приховати своє роздратування. Він терпів, коли хтось підозрював, що він п’є з якоїсь іншої причини, а не просто з пристрасті до алкоголю. – Primo, алкоголь – це найшляхетніший газ.
І він починав перераховувати свої старі аргументи. Не раз вони так розмовляли, йдучи до млина, де вже закінчувався ремонт. У млині, як і слід було очікувати, до Омели придивлялися з неохотою й підозрілістю, не кажучи вже про його манеру висловлювання, яка викликала у всіх – від Прокопа до Донки – тривогу.
– Слухає його, чорта, людина, слухає. Він ніби по-людськи балакає, а нічого з того не зрозуміти, щоб ти луснув. Таких людей ми тут ніколи не бачили, – Зоня визначила думку загалу мешканців млина.
Натомість Люція миттєво і без зусиль завоювала загальну симпатію. Її свіжа молодість та безпосередність у спілкуванні з людьми вселяли довіру. Навіть Зоня, яка спершу думала, що ця лікарка – конкурентка на руку Вільчура, побачивши її, заспокоїлась. Різниця у віці між професором та Люцією здавалася Зоні достатньою гарантією безпеки.
Завдяки старанням старого Прокопа ремонт прибудівки швидко завершився, і Вільчур та Омела переїхали до млина. Тим часом Люція залишилася в містечку. Вона орендувала кімнату у пані Шкопкової, яка сама зробила цю пропозицію. Щоранку вона йшла до млина, а ввечері поверталася.
Звістка про приїзд «знахаря» швидко рознеслася навколишніми селами, всією гміною і повітом. Перед млином Прокопа Мельника знову почали збиратися вози, які привозили хворих з близьких і щораз дальших селищ. Слава Вільчура за роки його відсутності не тільки не зменшилась, навпаки, ще більше зросла, а історія його життя стала такою собі місцевою легендою, яка пістрявіла найфантастичнішими доповненнями. Йому не тільки приписували чудотворні властивості, але й розглядали як таємничого посланця позаземних сил. Тому його повернення було сприйняте майже з релігійним захопленням. Селяни, незалежно від конфесійної приналежності, вже на подвір’ї млина знімали шапки, і ніхто з них не наважувався крикнути чи навіть заговорити голосніше. Прийом хворих починався з раннього ранку і з невеликими перервами тривав майже до заходу сонця.
Вже за кілька тижнів Вільчур переконався, що ресурси його аптечки дуже швидко закінчуються і потребують серйозних вливань. Нові закупівлі потребували значних витрат. У світлі цієї реальності Вільчур розумів, що ні за яких обставин у нього не буде достатньо грошей, щоб побудувати і наповнити навіть маленьку лікарню.