Він сказав це майже жартома. Насправді він був переконаний, що рішення Люції остаточне і що питання їхнього шлюбу – лише питання часу, якщо вони обоє вирішили його позитивно. Люція навіть не обурилася.
– Звичайно! Якщо ви вирішите повернутись, я повернуся з вами.
Вільчур засміявся і поцілував її руку.
– Авжеж ні, то вже зараз краще перевезіть ці речі.
Через тиждень речі доправили. Окрім скрині дядини, був також великий пакунок з різними дрібними речами з колишньої квартири Люції. Через кілька днів її кімната у лікарні набула зовсім іншого вигляду. На голих дерев’яних стінах висіли картини, настінні килимки, на підлозі було розкладено килими, з’явилися вазони для квітів та багато подібних речей, завдяки яким кімната стала приємним і майже затишним куточком. Минуло багато часу, перш ніж Люція взялася вивчати папери та листи. З властивою старшим людям старанністю тітка залишила усе в ідеальному порядку. Листи були зв’язані в пакуночки, записи детально датовані. Кілька грубих зошитів, списаних дрібним почерком, мали чітку нумерацію. Це були щоденники дядини ще з її шкільного періоду.
Люція з великою зацікавленістю взялася за читання. Щоденники були написані з властивою для молодих дівчат екзальтацією та наївністю. Описували стосунки в школі, невеликі домашні справи, дружбу й суперечки з подругами. Починаючи з четвертого класу гімназії, з’явилися нові теми: перше пробудження почуттів.
На багатьох сторінках йшлося про якогось пана Люціяна, який своєю особою заволодів усією уявою дівчинки. Лише в кінці зошита виявилося, що тим надзвичайним паном Люціяном був учень восьмого класу, якого авторка особисто не знала. Наступним об’єктом зітхання став професор географії, але незабаром він поступився місцем священникові, вчителеві закону Божого. Однак, серйозне почуття викликав лише якийсь пан Юліуш. Це молодий учитель польської мови, який на початку нового навчального року з’явився в гімназії. Більшості ученицям сьомого класу він узагалі не подобався. Він непомітний і, на загальну думку, некрасивий. Авторка ж щоденника знаходить у ньому такі цінності, про які не міг мріяти ані вчитель закону Божого, ані випускник школи Люціян, ані професор географії. Пан Юліуш – поет. Одна година уроку, лише одна година – це так мало. Як гарно він говорить! Як глибоко відчуває він думки поетів. Скільки блиску й тепла видобуває з байдужих строф, які колись з огидою треба було вчити напам’ять.
У школі його не люблять. Колеги-професори ставляться до нього зі зневагою. Учениці за його плечима жартують з нього, а іноді навіть вони проробляють огидні трюки. Але за це тим більше треба його любити. Йому належить компенсувати все це невизнаними почуттями, насправді глибоко прихованими, але, тим не менш, десь такими, що урівноважують, поза реальністю, кривди, з якими він стикається. Треба старанно вчитися, домашні роботи виконувати з найбільшою старанністю, щоб відповіді біля дошки могли задовольнити високий рівень його вимог.
У сьомому класі все залишається на тій самій стадії. Натомість, у восьмому – відбувається перша зустріч поза школою. Після цієї зустрічі щоденник набуває екзальтованого тону, сторінки густо рябіють суперлятивами, пристрасними любовними зізнаннями, мріями про майбутнє.
З точно відтворених тут розмов видно, що між ученицею та вчителем зародилося справді глибоке й велике почуття. Пан Юліуш бачиться з нею щодня. Він часто приносить їй квіти, він написав для неї, тільки для неї, гарну поему, яку ніколи не надрукує, бо написана лише для неї. Поема має назву «Анемона». Він такий розумний, а так важко визнати, що ти не все розумієш. Пан Юліуш, незважаючи на свій молодий вік, оскільки він лише на сім років старший від неї, безперечно, найрозумніший чоловік, якого можна знайти у світі. Не просто найрозумніший. Перш за все – найшляхетніший. Тільки його очима вона побачила такий прекрасний світ, такий, яким світ є насправді. Тепер вона серцем відчула безмежну доброту Бога, тепер, завдяки йому, змогла збагнути, скільки у своїй душі треба мати любові до ближнього.
Люція зі щирим зворушенням закрила щоденник. Він закінчився разом із закінченням школи, разом з випускними іспитами. Останні речення містили радісну інформацію про те, що авторка з батьками їде на літній сезон до Щавниці[61] і туди ж приїде він.
Серед листів найчастіше траплялися листи дядька. Ці листи були не особливо цікавими. Він писав часто, але коротко і по суті. Навіть листи періоду заручин, сентиментально підписані «Твій вірний Адам», здавалися трохи сухуватими.