Вільчур пригадав останню розмову з Кольським і додав:
– Може, його вадою є робити занадто швидкі висновки. Але це провина молодості. Вона відшкодовується його громадянською мужністю. Це велика чеснота в наш опортуністичний час. Коли ви писатимете йому, будь ласка, передайте від мене привіт.
Їхню розмову перервали крики зі ставка. Це Василь і Донка когось гукали з човна в бік берега. Лише тепер Вільчур і Люція помітили Омелу, який зручно розкинувся в тіні кущів. Біля нього стояла напівпорожня пляшка горілки. Молоді підпливли ближче і вступили у розмову з ним. Донка, вказуючи на Люцію й Вільчура, які віддалялися, сказала:
– І ви не ревнуєте, пане Омело?
– Ревнощі? До кого?
– Ну, у кожного є своя дівчина. А ви сам-один.
– Моя дорогенько жабко, так, я сам-один, один, як палець в носі. Але якщо ти думаєш, що я заздрю іншим, ти грубо помиляєшся.
Василь голосно засміявся.
– А тому, що ви ніколи не буваєте сам, пане Омело, завжди з пляшкою.
– Твоє щастя, тубільцю, мій місцевий Ромео, що пляшка ще не порожня. Інакше я міг би надіслати її повітряним шляхом. Дивись, щоб вона не приземлилась на твоєму органі нюху.
– Ха-ха, сюди ви не докинете, – засміявся Василь і про всяк випадок махнув кілька разів веслами, щоб трохи відпливти від берега.
– А коли йдеться про ревнощі, зрозумій, мікроцефале, що у цій пляшці я маю не одну подругу, а ціле стадо. Гарем. Розумієш – гарем?
– Не розумію, – чесно зізнався Василь.
– Фу, ви такі свинства говорите, – обурилась Донка.
– Я говорю, а ви маєте бажання робити. А хто ви такі? Просто мимовільний інструмент фатуму, який наказує вам бути популяційно-демографічною функцією. Кустарним закладом приросту населення. Ліцензованою маленькою фабрикою, створеною для виготовлення декількох примірників подібних indigène[71]. Глипаєте одне на одного мрійливими очима, а результат? Купа смердючих пелюшок і кілька кілограмів живого м’яса, з якого днями й ночами видобувається нерозбірливий крик. І даремно я б закликав вас задуматися над цією проблемою. Чи котресь із вас коли-небудь поставило собі питання небіжчика Гамлета: «To be, or not to be?»[72]… Чи котресь із вас, засліплене поспіхом підтримки виду, задумувалось над тим, що цей вид так насправді дуже підлий? Вид homo pseudo sapiens rusticanus[73] часто наділений ковтунами або паршею. І я запитую вас гучним голосом: чому, до біса, ви повинні продовжувати це сімейне дерево звичайних мавп, антропоїдних істот, що населяють басейн Даугави та Немана?..
Молоді сміялися, хоча мало що зрозуміли. Балаканина Омели була для них чимось надто смішним. Він сам потягнув невеликий ковток з пляшки і, підперши рукою голову, зручно розлігся у високій траві.
– Ви смієтесь, щоб задокументувати свою людяність. Справді це єдиний доступний для вас рефлекс організму, який відрізняє тварину від людини.
Донка запротестувала:
– Це неправда. Бо й звірі сміються. Наприклад, собака.
– І кінь, – додав Василь. – У Нескупій у Парафімчука є кінь, який сміється, як людина.
– На здоров’я. Нехай сміється, – вів далі Омела. – Якби ви були знайомі з класичною філософією, я б сказав вам, що винятки підтверджують правило і не спростовують його взагалі. Однак у вищому порядку сміх перестає бути ознакою людяності. У вищому порядку залишається лише посмішка співчуття та поблажливої байдужості до світу, над яким слід було б розмістити вивіску, якою Данте прикрасив браму пекла: «Lasciate ogni speranza!»[74], що польською означає: «Ферфал ді кашкес міт ді ганце пастройкєс». Не плачте тоді наді мною, що ходжу по світу, необтяжений товариством самиці. Якби я комусь мав би вірити, я б перш за все вірив Вейнінгеру[75], який, як ви добре знаєте, не занадто добрих слів сказав про жінок.
– Той пан був некультурним, – рішуче сказала Донка.
– Ти вгадала, люба.
Ось так вони довгий час предражнювались, коли з боку млина долинули якісь крики. Мабуть, там щось трапилося, бо крики були тривожні. Василь першим помітив їхню причину. Великий собака мчав з боку млина, мчав стежкою над ставками. Зрозуміти значення криків було не важко. Собака був чужий, невідомий в околиці. Слина піною витікала з його пащі, хвіст мав підібганий.
– Пане Омела, втікайте! – крикнув Василь. – Це скажений пес!
– Втікайте, біжіть! – перелякано запищала Донка.
Але легше було порадити втікати, ніж вказати напрямок. Навколо був відкритий простір, власне у тому напрямку, в якому біг пес. Омела зірвався на рівні.
75