— Усе гаразд, нічого страшного.
Якби в римейку дотрималися первісного сценарію, вантажівка чекала б на нас далі, привалена купою дров. Ось чому ми мали б знову спуститися вниз. Та навіть на такій дорозі маневрувати не виходить. Юлія зробила ще кілька абсурдних спроб, а потім таки перейшла на першу швидкість. А потім ми знову болісно набираємо швидкість. Bis repetita placent. Двічі повторене подобається.
Надмір струсів, підсилений нудотним запахом евкаліпта, виявляється для декого з нас фатальним. Знову потерпає найслабша з групи, Поліна. Я вже помітив, що круті віражі не для неї, тож, сидячи між Б’єро і Гуном, міг помітити, як полотніли її щоки. Востаннє я бачив Поліну такою, коли її батько поцілував її перед зібранням батьків, які мусили припертися на церемонію відкриття нової прибудови, яку навідали й публічні особи.
— Сильно трусить.
— Ми на висоті, — відповідає Юлія, ніби це може принести бодай якесь полегшення.
— Дуже погано, — уточнює Поліна.
— Тримайся.
Наша вихователька хитає головою й гірко зітхає. Очевидно, вона недочуває. Я маю прийти на допомогу своїй товаришці, виконавши роль перекладача.
— Вона почувається зле. Думаю, варто зупинитися.
— Трясця вашій матері! Мотор не витримає!
Це не мадам Фазі, яка зробила б для Поліни все, можу вас запевнити. І не лише тому, що їй платили за Поліну, зрештою, Юлії платять також, але тому, що вона її по-своєму любила. Я це второпав, коли довідався про Поліну, щойно вона потрапила до Кастеля. Мадам Фазі могла б і далі опікуватися нею, але батько Поліни вирішив, що, хоча дівчинка й приречена, та все ж не має жити самотиною в золотій клітці. «Вона не має бути позбавлена спілкування», — виголосив батечко. Ніби Кастель щось вирішував! Хіба не ліпше «спілкування» мала вона, коли добра п’ємонтка брала її з собою до супермаркету чи коли вони разом забирали маленьких Фазі з державних ясел.
Те, що мало статися, сталося. Поліна виблювала у вікно.
— Бах, ригота! — горлає Б’єро. — Блювачка!
— Гу! — вставляє своє слово Гун, стрясаючи обшивкою в кулаку.
Юлія вмикає сигнальні вогні й пригальмовує біля трав’яного горбочка. Вона виходить з машини, обходить її й коментує ситуацію із залученням найширшого спектра негативної лексики. Поліна із барвистою блювотою на грудях гучно ридає.
— Поліна блює? — питає Б’єро.
— Хто ще відкриє рота, йтиме пішки!
Гун зіщулюється на сидінні та притискає навушники до вух перш за все заради того, щоб дистанціюватися, а отже, усе це йому не байдуже. Починає наспівувати. Жахливо фальшивить. Проте я впізнаю «I belong to me»: You can blame me and bless me / But you cannot possess me / ‘Cause I belong to me / To me!
Поки Юлія робить фіззарядку, дістаючись до сумок, які запхали під моє сидіння, я насмілююся крадькома глянути на Поліну, яка роздяглася прямо поряд із нашим транспортним засобом. Вона вся тремтить. Ні грама жиру, який приховав би її кістки, надав якоїсь круглості її тілу. В ній нічого жіночого, навіть у її простій стрижці з горизонтальною гривкою. Скляна лялька зі сльозами на щоках.
Ніхто в Кастелі не знає своїх мам, яких заміняють директриса, психолог і Нонно. Проте всі знають батьків Поліни, які навідують нас часто, навіть занадто. Її батько, промисловець і політик, ніколи не пропускає нагоди нагадати про існування своєї доньки і тої драми, яку переживає його родина. Він каже, ніби ця дитина — не така, як інші — є найбільшим даром його життя, є символом солідарності між людьми. Ця комедія принесла свої плоди, бо йому вдалося здобути підтримку лівого електорату в політичній грі. Насправді він не приїздить до Поліни навіть на вихідні й нічого про неї не знає. Нічого не знає він і про саму установу. Я бачив, як він забрів до пральні, коли шукав вихід. А ще у своєму короткому виступі на знак закінчення навчального року він довго дякував нашому консьєржу, цьому чудовому другові нас усіх, разом з яким він так хотів би змінити світ. Бо йому, як виявилося, підказали якесь не те ім’я.
— Не ворушися!
Юлія, яка хотіла лише намочити свою хустинку, виявилася незграбною. Вона враз вилила на Поліну третину пляшки мінеральної води. Довелося міняти їй не лише футболку, а й трусики. Навіть на її чудових легінсах утворилися темні плями.
За кілька кілометрів іще одна пригода. Сідає батарейка Гунового плеєра. Крик розпачу свідчить про перетворення хлопчини з особливими потребами на істеричного ротвейлера. Юлія знає, що словами тут не зарадити. Вона, як і ми, знає, що Гун не може жити без постійного вливання алтею. Тож вона знову зупиняє мікроавтобус у зоні обгону, встановлює ручне гальмо майже вертикально і тягнеться, щоб плеєр хлопчини під’єднати до автомобільного приймача за допомогою адаптера. Поки апарат заряджається, ми знов і знов прослуховуємо повідомлення, які закликають нас оплакувати програш Аргентини і віддавати перевагу солодким лікам, як Мері Поппінс.