— Гу! — волає Гун із заднього сидіння, поки гучномовці агонізують.
Юлія хитає пальцем.
— Гу! — наполягає Гун, погрожуючи відчепити свій пояс безпеки.
— Не крутися.
— Гу!
Зі свого місця я бачу, що Юлія вдає, ніби крутить тумблер звука. Її пальці крутять порожнечу, її зап’ястя ледь погойдується. Гун ляскає в долоні, і з нього одразу ж бере приклад Б’єро. Безцінна скрипка Страдіварі 1732 року виступає як ангельський акомпанемент жалюгідній пісні «Корон» у виконанні П’єра Башльє.
Скоро нас наздоганяє машина. Я весь викручуюсь, щоб роздивитися її через заднє скло. Двоє мандрівників з Юра, округ Бельфор, приязно посміхаються мені. Ми їдемо дуже швидко, тоді як треба їхати на швидкості близько тридцяти кілометрів. Це їх веселить, поки в них на хвості не опиняється автомобіль із величезним причепом, старий армійський джип і кабріолет ауді, який може і розтрощити їх, якщо вони їхатимуть так повільно. Сам не знаю, чому, я відчуваю сором. Певне, через трусики в квіточку Поліни, які причепилися до спинки мого крісла і майорять, немов тибетський молитовний прапор.
Ніби це якось може зарадити ситуації, автомобілісти дозволяють собі кількаразово натиснути на клаксон, спершу стримано, потім наполегливо. У цій грі роздратування ауді дужче, ніж джипа. Цей крикливий концерт заважає Гунові слухати його музику, що й ускладнить наше життя. Після перемовин щодо потрійного повороту Юлія від’їздить праворуч по трасі, а ті, хто нас затримував, користаються з цього, щоб об’їхати нас.
Якщо я правильно полічив усі перехрестя, що потребувало певних досвіду й хисту, то, починаючи від кав’ярні в селищі, ми зупинялися п’ятнадцять разів. Юлія вже навіть не послуговувалася своєю фасадною посмішкою. Я знаю її достатньо добре, щоб упізнавати по обрисах її щік, що вона зіщулилась, як та устриця на відпливі. Вона думала, що її графік буде зручнішим. Вона дедалі частіше позирає на годинник, ніби хоче силою думки повернути назад його стрілки.
Я ж стримую свої нерви, міркуючи про найліпший сценарій для себе. Стерти все, не сортуючи, було б ефективно і розумно. Проте, можливо, я мав би роздрукувати кілька розмов, знайти час, щоб поритись у відповідних архівах, щоб бути добросовісним, якщо знову все обернеться на гірше. Якби я тільки зміг відгадати псевдонім того дурного міністра. Чи не написав я чогось такого, що могло бути перекручено і повернулося до мене в підсиленому варіанті, як бумеранг?
Нарешті ми біля тунелю. Величезний вояка з кобурою чатує біля монастиря, переобладнаного на ресторан.
— Ходімо, почастую вас напоями, перш ніж почнеться спуск, — повідомляє Юлія.
Можливо, це так вона хоче звільнити нас від потрійної суміші ритмів, яку нам нав’язав Гун. Ми сумирно виходимо з мікроавтобуса. Нас зустрічає крижаний вітер. Прапори майорять на алюмінієвих держаках, мули, які є славою цієї місцевості, бекають без упину. За коморами зі снігозбиральною технікою звивається стежка. Вона веде до узвишшя, де позують якісь мандрівники, невеличкі, як фігурки лего.
Ми всі разом переходимо через трасу, щоб потрапити до ресторану «Апалуза», який працює сім днів на тиждень. Рухома вивіска пропонує хот-доги завбільшки в дирижабль і знижки для шановних водіїв вантажівок.
Це місце нагадує американську глибинку. Тьмяні світильники, маленькі круглі столи, рожеві й бірюзові неонові вогники в барі з міцними напоями, довжелезний шинквас, неврівноважені відвідувачі. Миттєва зміна обстановки, яку відчувають навіть водії, звиклі постійно прямувати з Бавьєра до Сицилії.
Ми так-сяк всілися подалі від більярда й ігрових автоматів. Б’єро, Поліна і Юлія всунулися на кутню лавку. Гун штовхає ногою стілець, щоб я міг продертися до столу.
— Ой-ой-ой! — обурюється барменка, пухка білявка, одягнена, наче ковбойка, якій стало дуже гаряче. Обережно, зараз матимеш роботу.
— Гу, — не погоджується Гун, махаючи руками.
— Ой-ой-ой! — повторює білявка, махаючи ганчіркою.
Раптом у Б’єро відвалюється щелепа. Попри напоумлювання Юлії він шкандибає через зал, видирається на барну табуретку і ставить свої лікті на шинквас.
— Ти гарна. Тобі всі заздрять.
Мов чародійною силою за спиною в білявки зринає службовець статури городнього опудала, хапає блокнота і, щось прошепотівши, бігцем кидається до нас. Нахилився, розглядаючи нас усіх, одне за одним. Не будучи сліпим, розпочав перемовини з Юлією.