— Це ваш?
— Можу його віддати вам, — відповідає наша вихователька нейтральним тоном.
Цей худорлявий виявився дотепнішим за неї, він утримується від будь-яких проявів непрофесіональної поведінки. Обертається до бару і жестом руки дає зрозуміти, що все зробить. А потім уже цікавиться, чим же ми тамуватимемо спрагу.
— Я вас слухаю.
Як і під час наших попередніх зупинок усе в усіх сенсах розпливається. Я прошу гарячий шоколад. Б’єро зі свого місця біля бару вимагає Red Bull і тарілку печінки для Поліниного пса. Я міняю думку і прошу, якщо це можливо, газованого яблучного соку. Б’єро перебиває мене й уточнює, що йому ще спіральну соломку. Поліна запитує, де туалет. Гун грає на піаніно по столу. Юлія замовляє еспресо.
— Мені Red Bull, — нагадує Б’єро.
— Нема питань, — відповідає Юлія.
Ми починаємо з нуля, усе наплутавши. Подвійне еспресо для Юлії, помаранчевий фреш, і, добре подумавши, ще й холодний шоколад. Офіціант вириває сторінку зі свого блокнота, зминає її й кладе до кишені на грудях свого фартуха. Я чую хрипке гигикання з-за сусіднього столу й не хочу дивитися в той бік.
Хоча Юлії бракує кофеїну, вона жертвує собою. Замовляє для всіх м’ятний лимонад. Так само і для Б’єро, який так і завис біля шинквасу.
— Дівчино, поцілуй мене в губи.
Білява робить усе, що може, аби уникнути спілкування з ним. Як на демонстрації товарів для дому, вона вдесяте дмухає, здуваючи мікроскопічні порошинки. Також вона відзначає, що привиди не смокчуть бренді й полтергейсти-насмішники не заважають їй сортувати порожні келихи за кольорами.
— Ммм, — вуркоче Б’єро, облизуючи губи.
Поки нам готують напої, опудало стає стіною між нашим товаришем і об’єктом його жадання. Білява робить виразні гримаси своєму колезі, який постійно повторює той самий жест: зроблю, зроблю. А я нахиляюся вперед і демонстративно масую собі литки, щоб Юлія не забула, чому ми, власне, вирушили в дорогу.
Хтось неподалік від нас покашлює. Я виструнчуюсь.
— Він милий, цей малюк, але не варто заважати Хайді.
Той, хто це сказав, певне, хотів дати зрозуміти, що бажає скористатися статусом людини на пенсії. З ним іще двоє мастодонтів, які регочуть, поки в них не почалися напади діабету. Юлія знає, що ніколи не варто розмовляти з незнайомими чоловіками, навіть якщо вони не мають рації. Тож вона кривить на їхню адресу нелюб’язну гримасу.
Той ексгібіціоніст вичерпав свої засоби, але не важковаговики, в чиїх венах повно горілки.
— Сподіваюся, вони не заразні, — скрегоче зубами найлегший із тріо, усього якісь сто двадцять кіло.
— Гу? — питає Гун, підводячись.
— Саме цього й бракувало, — гуркотить ваговик. — Не зли мене, тля! І піди вмий своє рило!
Обставини змусили Юлію перестати бути стриманою. Вона простягає руку.
— Заспокойся, Гуне. Будь ласка. Сядь.
На бугристому обличчі ваговика з’являється потворна гримаса.
— «Гун»?
— Так, мсьє, — відповідає Юлія без зайвих слів.
— Які слова, дамочко!
Прийшов офіціант і змусив нас шукати оптимальні слова. Адже він приніс нам поганий сюрприз. Він приніс нам п’ять бляшанок із тропічними фруктами на них, які радісно сяють для нас.
— Сироп закінчився. Тож зробити лимонад не вийде. Тому ось. До речі, це подарунок. Ці бляшанки. Можете забрати їх із собою. Так простіше. Гаразд?
Це називається забирайтеся звідси подалі. Я чекаю, що Юлія стане на наш захист, але вона вже з’їла собаку на тому, що це лише погіршить ситуацію. Вона кілька разів кличе Б’єро, а потім іде й тягне його за руку. Підніжка мого візочка вже торкнула завісу при вході, коли лунає страшенний гуркіт. Гун щойно розтрощив табуретку об стіл наших сусідів. Троє бевзів раптом завмерли і зблідли, як мертвяки. А Гун собі пішов до ігрового автомата, і всі ми здогадалися, що птеродактилів він ловитиме зі значним гуркотом.
Заохочений ситуацією, Б’єро рвонув назад, спустив свої фланелеві штани й рушив за шинквас. Офіціантка випустила з рук кошика з келихами, який саме витягла з мийної машини. Вона задкує й забивається об вішалку, яка починає гойдатися. Амплітуда завелика. Декоративний неон відколюється і з хірургічною точністю б’ється об пляшку пива на вітрині, яка чіпляє сусідню, що далі поширює ударну хвилю. Я ще ніколи не бачив такої красивої та яскравої демонстрації ефекту доміно. Шкода, що ніхто цього не зафільмував.
Варто визнати, наш статус неповносправних іноді служить добру службу. На щастя, обійшлося без синців, бо громили не наважилися протестувати, і скарга про образу правил пристойності також не надійшла. І про пошкодження майна так само. Мсьє Зроблю не мав настрою сперечатися з нами. Він провів нас до паркування, і його ганчірка для столів біліла як прапор перемир’я, поки завівся наш мотор. У мене таке враження, що він підштовхнув наш мікроавтобус, аби той швидше вже спускався в долину. Я марю. То, певне, через висоту.