— Еее! — мекає ремонтник, поглянувши на їдальню.
Його вигук не спричинює жодної реакції ані в кого. Він повторює свій крик, модулюючи нотки нетерпіння. Це добра ідея, бо сорокарічна особа з макіяжем, інтенсивнішим, ніж у клоуна, плентається до нас.
— Якісь проблеми?
— Я тобі привів людей. Усього п’ятеро. На одну ніч.
Мадам витріщилася на нас, оглядає то мене, то Поліну. Я помічаю, що її обличчя лишається незворушним. На відміну від інших воно навіть не прагне відповідати бодай якимось правилам ґречності.
— Не вийде. Місць нема.
За спиною в неї дошка з ключами виблискує, як новорічна ялинка. Я роздивляюся навколо себе. Жодної валізи на стійці, жодного пальта в гардеробі. Готовий закласти свою руку, пансіон порожній. Я готовий протестувати просто заради принципу, аж раптом чую шум дверей. Ремонтник тікає від нас. Я ледь обнімаю Поліну, щоб узяти сльозою неприступну. Та ця балда не стає нашою рятівницею.
— Чого ви чекаєте, недоноски? Ану геть!
Сказати, що цей ланцюг інцидентів змушує нас втрачати час, це не сказати нічого. Ми далеко від нашого пункту призначення, і я не бачу на обрії жодного інформаційного вирішення проблеми. Ситуація постійно вислизає. Я все-таки питаю її:
— Скажи, Юліє, ніяк не вийде дістатися до Кастеля?
— Ти смієшся?
— Але ж нам треба туди!
— Але ж якщо Нонно довідається про все, то знущатиметься з мене! У нас давній конфлікт! Він зловтішатиметься, цей нещасний тип! А якщо це дійде до керівництва, то взагалі буде велике свято для мене.
Юлія міркує вголос. Оскільки ми такі ж небажані в цих горах, зовсім, як Марія і Йосип у Віфлеємі, і наш переїзд через долину виявляється заскладним, варто розглянути план В. Наближається ніч, це параметр, яким не вийде знехтувати. Ремонтник прокашлявся, вдихнув і прорік:
— Там, далі, є ще один готель. Проте в них, здається, на ці вихідні весілля.
Б’єро із вибалушеними очима робить крок уперед.
Ремонтник веде далі:
— Завжди можна спробувати. Може, у них іще лишилися кімнати.
Ми знову залазимо в додж, уже в інших поєднаннях, ніж перше. Я їду з Б’єро, у кишенях якого повно камінців.
— Одначе ця історія доволі прикра, — каже ремонтник із двозначною інтонацією в голосі. Це вже наднормова праця. Варто було рахувати ліпше.
Наш водій прискорюється, щоб об’їхати автонавантажувач зі свіжим фуражем. Замість дивитись у вікно, я плюсую числа кілометражу.
Наша подорож, від якої тріскотять наші хребці, закінчується на еспланаді, де височіє будівля неортодоксальної архітектури, де сміливо поєднуються еркери, необроблений бетон і ділянки, обшиті деревом. На перший погляд важко визначити, що то відновлений релікт туризму початку ХХ сторіччя, де застарілі елементи просто і геніально інтегровані із сучасними засадами. Можу уявити, що там усередині.
У Сен-Роші справді гуляють весілля, і доволі бурхливо, попри ранню годину. На вікнах висять гірлянди з тої самої тканини, що й банти на антенах і дзеркалах заднього огляду автомашин на маленькому паркінгу. Більшість гостей уже зміряються від’їздити, щоб не їхати в темряві й не опинитися на в проваллі.
Кремезний рудий бевзь у циліндрі, у фраку не по статурі, з приклеєним носом клоуна курить під навісом. З його кишені стирчить листя. Немає сумніву, це боярин. Треба пройтися біля нього, вирішує Юлія. Справа не вигорить, навіть якщо Юлія пообіцяє, що ми будемо слухняні. Боярин супиться. Він не відводить від нас очей.
Я думаю, як сюди міг вибратися сірий бентлі молодят, оренда якого, певне, коштує чортзна-скільки. Я в захваті від його силуету, від його подвійних вікон, тонких різнобарвних шин. Б’єро також це помітив і хоче сісти за кермо. Ручка не слухається його, тож він налягає плечем на дверцята.
— Оп, зачинено!
Гун приходить йому на допомогу. Він ладен викликати на бій шістдесятирічний лімузин: хто кого, коли боярин поспішає до нас у товаристві Юлії зі щасливою посмішкою, а ці зміни зобов’язують нас віддалитися від тої машини, адже, можливо, нас впустять до готелю. Треба скористатися цим троянським конем, щоб отримати ночівлю.