— На весіллі з’являться непрохані гості?
— О, тут ти маєш рацію, треба ділитися.
Спочатку ми досліджуємо наше крило, залишене на поталу мурахам і хробакам. Більшість приміщень цоколю не входили до пріоритетів при плануванні ремонтних робіт. В одному з них ми виявляємо звалище старих меблів і прикрас мішаного типу, які вшановують Артеміду. Архаїчні рушниці, шкіряні чоботи, бордюри, емблеми. Шкода, що там нема Нонно.
Б’єро починає жестикулювати, видаючи неестетичні викрики. Він цілує морду оленяти, ще не розуміючи, що то опудало. Ми покидаємо ті місця, боячись, що заблукали до якоїсь невідомої версії «Ніч у музеї».
Потім ми з Б’єро намагаємося на слух визначити крізь регіт, який лунає з великого залу, дзижчання електричного міксера чи інший кухонний шум, який підказав би нам, де розташовано приміщення харчування.
Я думаю про тих, для кого їжа є вразливим вузлом динаміки родинного життя. Наприклад, CaroXS, гнівається на свою доньку, бо та їсть, як той горобчик, 145s-coco пересолила страву для свого вразливого чоловіка із ніжним серцем, ZaZa проводить більшу частину свого часу на кухні, і ця в’язниця поступово стала її притулком. «Ефемерні, якими є пахощі без пам’яті». На що FredMaj відповів, що ніколи чоловік не може повністю відчути розгубленості біля домашнього вогнища сьогоденної жінки, яка розривається між класичною моделлю і законним прагненням фінансової незалежності. Це мене розгнівало, і я написав: «Крокус боїться потепління», — що пробудило до життя нову гілку екзегетичних дискусій, а в мене викликало почуття глибокого задоволення. Words, words, words...
На рівні між поверхами ми зазнали дуже поганого прийому від якогось гіганта, одягненого як м’ясник, в кумедному беретику на голові. Він потирав руки і посвистував, зціпивши зуби, ніби ми бездомна худоба. Тож ми ідемо в обхід і виходимо на поверх. Із милицями під пахвами я чіпляюсь за поруччя, щоб дертися сходами вгору. Я гублю Б’єро з поля зору. Зважаючи на конфігурацію місцевості, далеко він не втече.
Латиноамериканка на рецепції завмерла. Вона дивиться на екран і жує гумку. До мене приходить ідея. Я перестаю стежити за Б’єро.
— Чи не могли б ви позичити мені свій комп’ютер? На одну хвилинку? Перевірити пошту.
Вона розглядає мене — підняті брови, міцно стулені губи. Те, що такий індивід, як я, уміє користуватися клавіатурою, не мало б залишити її байдужою, бо це означало б, що я маю акаунт в мережі, а отже, і кореспондентів.
— Я на одну секунду, обіцяю!
Вона продовжує мовчати. Я ледь нахиляю голову і веду далі:
— Принаймні має бути пошта для клієнтів. Принаймні за гроші. Якщо це так, то запишіть на наш рахунок.
Бачу, що вона почала второпувати. Думаю, я налякав її. Я вдаю всезнайку й дивлюся їй у вічі. Вона раптом підводиться і суне вбік великого залу. Її поквапливість схожа на втечу.
Я відкриваю навігатор, позначаю всі опції, які дають змогу із певною анонімністю відвідати багато супутніх сайтів, перед тим, як вийти на форум дискусій, де я існую, тож я вводжу пароль. Від домашньої сторінки я мандрую до своєї іншої маски, яка дає мені змогу дістатися за лаштунки цієї системи, де шукатиму захищене досьє.
На мене чекає 58 повідомлень. Я навіть не встигаю проковтнути слину.
Першим у списку є те, яке прийшло останнім і починається словами: «Що відбувається? Я думав, ви зможете...».
— Що ти тут робиш?
У мене за спиною з’являється Юлія. Я не почув, як вона підійшла. З нею Гун, прямий, як стовп, з кривим поглядом. Це поганий знак. Я стукаю по клавіатурі на шаленій швидкості, намагаючись закрити всі програми, буде зле, як я порушу базу бронювання готелю.
— О, це ви? Як справи?
— Не з’їжджай із теми, Люку. Чи я не ясно сказала, що ніхто не має йти зі свого номера, поки я не дозволю? Ти, як завжди, не тримаєш слово?
— Гу, — нетерпляче каже Гун. — Тихо.
— Відкриєш рота, коли матимеш повідомити щось розумне.
Проте Юлія втрачає шанс повправлятися в публічних повчаннях, оскільки до рецепції завалює тридцятилітній чоловік у сутані. Побачивши нас усіх, він спантеличується. Молодий церковник, жвавий і постмодерний у цій глушині, чи це не міраж? Юлія здивована не менше за мене. Вона починає дихати, як той кашалот у репортажах ВВС. Якби я не знав її так добре, то подумав би, що вона робить вправи з підготовки для пологів. Та її утроба лишається безнадійно порожньою, і я знаю, що це є причиною справжніх страждань.
Божа людина із віялоподібною посмішкою мовчки йде геть із виразом співчутливої недовіри. Намагаючись простежити його погляд, я бачу, що Юлія тримає в руці трусики в квіточки. Вона супить брови.
— Знайшла біля автобуса. Ти мав би сказати мені, що вони впали.