— Я подумав про нього, — кажу я, витягаючи порційку масла і кладучи її перед псом.
Поліна посміхається мені крізь сльози. Потім я розламую булочки на маленькі шматочки, які можна буде склювати, і те саме роблю з пластинами сиру. Ми мовчки їмо, не відводячи очей від тьмяних силуетів ночі.
Унизу перед входом група курить і розповідає непристойні анекдоти. Мені здається, я впізнаю голос Юлії. Драглисті інтонації, натужний сміх. До когось навідалася думка підпалити недопалки в бляшанці з-під пива. Короткочасне світло ідентифікує їхні обличчя. А потім з кишені витягається мобільний телефон і повертає всім блідоту метушливого світу.
Ком наполіг, щоб я перевірив сайт, який мав би пропонувати тексти пісень, але насправді містить величезну кількість зірочок у голому вигляді, які зазнимкували до того, як ті досягли успіху. Простий і ефективний спосіб обійти батьківські фільтри. Можливо, я помилився адресою чи розширенням, бо не знайшов цих фотографій. За інших випадків я натрапляв на свідоцтва печальних самотніх, іноді озлоблених людей. Звідтіля я поповз до інших форумів і дискусій. І те, що я прочитав там, мене дуже розізлило. Я, хоч і добряче залежний багато від чого, не розумію цих людей, які ллють сльози перед своїм комп’ютером. А вони можуть піти в місто, завалити в перший-ліпший бар, випити там горнятко кави, якщо вже їх аж так прихопила туга. І замість того вони читають піксельні думки в миготінні свого компа в стилістиці Narcisse 2.0. Я раптом став свідком безглуздого змагання. Яке полягало в тому, чия біда прозвучить найгучніше.
Перша відповідь, яку я запостив на тому форумі, казала Nuage20, «Перший крок рахується двічі». «Дякую, поете», — ця відповідь надійшла протягом півгодини. У той момент я мав стерти свій код доступу і перейти до іншого. Або послухати поради Кома, або знайти Діпака й зіграти з ним партію Grand Theft Auto, або просто завершити своє експозе для вихідних даних. Я зробив іще дещо в тому самому стилі й потім іще дещо, а головне, наступного дня повернувся на сайт побачити, чи мене читають. Я це зробив, і пекло відкрило мені свою браму.
У наступні дні в процесі своїх досліджень я реєструвався на різних форумах, де люди порівнювали свої нещастя. Я проглянув різні оповіді й дещо відповів кожному. Просто щоб посіяти хаос. Ніяких образ чи хамства. Заради чого? Лише фрази псевдо-підтримки, готові стандартні думки. «Серце не рахує своїх ударів», «Сприймай свої мрії всерйоз», «Відплив змиває сліди».
Обіцянки приваблюють лише тих, хто їм вірить, сказав один гуморист одного дня по радіо. Ця ідея виправдовує мене. Ніде не сказано, що я прослухав офіційний курс із психології й отримав диплом. Мої коменти були за своєю природою короткі, отже, мали б розглядатися як короткі максими, за зразком віршів стінного календаря, які іноді мене надихали — я замінив Ісуса Мужністю, Господа Обрієм, і все заграло.
Але ж от. Мої фрази, кинуті бездумно, навмання, були поціновані як влучні й хльосткі. Чи хтось міг здогадатися, що за доктором Гудлаком криється потворний підліток?
Я мав би все це зупинити. Але ж задоволення, що тебе приймають за когось іншого, а потім відчуття, що ти виконуєш значущу роль, іноді можуть бути дуже сильними. Бо отримував вдячні відповіді та прохання продовжувати обмін думками. Я підправляв самотужки вигадані афоризми «Тигр нападає лише на тих, хто світиться вночі», «Іди крізь час, як маленький зелений чоловічок», а одного дня це зловісне «Що спішніша шліфовка, то рясніші сльози». Ось так усе це відбувалося. Повільно, не усвідомлюючи, що то за подвійна гра, яку я провадив. Хто не має потреби покладатися на інших?
Час спливає. Я вкладаю Поліну і чекаю, коли вона засне, щоб піти з кімнати. Вирішую зробити крюк і потрапити до рецепції — спроба, яка може прикінчити мене. Сьогодні я провів на ногах більше часу, ніж за шість попередніх місяців. Тож платитиму високу ціну, цього не уникнути. Біль у м’язах, пухирі, перевтома.
Чіпляючись за стіни, навпомацки знову виходжу в коридор. Тьмяні настінні світильники підсвічують натюрморти, написані ворогами образотворчого мистецтва. Це так потворно, що ці витвори могли б свідчити про епоху, коли перспектива була цінністю хіба що в тих, хто купував картини у старої богеми, вигнаної з Монмартру. В будь-якому випадку той, хто придбав цю базгранину, був у стані слабкості, як, буває, огрядна ковбасниця раптом одружується з юнаком, який щойно прибув із Сьєра-Леоне.