А втім, не судитимемо так суворо. Так чи інак ці картини нагадують те, що ми творимо на курсах, які пропонує асоціація Pinsolidaires. Безкоштовна участь, яку заохочує курівництво, може навіть для посидючих замінити сеанс із психологом. І щоб продопоінгувати нашу творчу освіту, щороку на свято мистецтва для нас резервують двадцять лінійних метрів малярства, де нашу продукцію оцінюють із поспішною уважністю. У регіональній газеті майже завжди друкують наше фото.
Решта оздоб відображає історію готелю такою, якою я можу її уявити, який знав і сприятливі періоди, і спади. Жодного сумніву, з метою економії кожен наступний власник зберігав більшість меблів, які перейшли від попереднього. Звідси це напластування стилів, як на барахолках. Дедалі дивуюся, що головний корпус оновили, а цього мотлоху не позбулися.
Комп’ютер на рецепції вимкнено, працівниця пішла. Можливо, вона у великій залі в пошуках свого незрівнянного принца. Цілком імовірно, що доступ до мережі захищено численними паролями. Наполягати марно. Не щастить, і нічого не вдієш.
Проходячи повз номер 17, я чую вуркотіння й зітхання, природа яких не лишає жодних сумнівів. Мимохіть знову відчуваю приплив гормонів — ознаку того, що мою систему (хоча нею й не послуговуються) підключено правильно. Ця мить причетності до чужої насолоди триває недовго. У мене недобре передчуття, щось на кшталт недуги. Я впізнаю інтонації. Стримую свій порив увійти. Це мене не стосується, я не маю втручатися. Хіба що Юлія дуже часто сама не розуміє власних почуттів. Вона відразу ж віддається першому-ліпшому, а потім шкодує і блює кілька днів поспіль. Я намагаюся пригадати, з ким це вона говорила тоді на вулиці. Для молодої жінки, яка шукає іще одного підтвердження, що всі чоловіки паскуди, претендентів вистачає.
Із бульканням у животі я повертаюся до нашого номера. Б’єро в піжамі, з почищеними зубами, про що свідчать білі цівки на його підборідді. Це чудо. Принаймні для...
— Усе минуло добре?
— Гарна!
— Ти з кимось зустрічався? Мої вітання.
— Гарна, — засмучено повторює Б’єро.
— Я тобі маю зізнатися, у тебе завжди добрий смак.
— Біла, як сніг. Її люблю.
Я починаю розуміти.
— Скажи мені, це Юлія привела тебе сюди?
— Качались по колу і робили цьом-цьом-цьом...
Я попросив його висловитися точніше. Знаю, що він не може пояснити всього, але й мене так часто приймали за цілковитого дебіла, що сам я намагаюся уникати цієї помилки стосовно Б’єро. Я серед них протягом тривалих років, тож уже можу розшифрувати його тарабарщину.
— Що відбулося?
— Мільярд цьом-цьомів.
— Б’єро, ти теж цілував Білосніжку?
— Вау! Гарна!
Далі можна не дошукуватись. Після подружки нареченої Б’єро підпав під чари нареченої і продемонстрував їй свій нестримний жар. Я так думаю, що його силою привели сюди, сподіваюся, Юлія, а не розгнівані гості.
Б’єро, затиснувши в долоні п’ять камінців, рушив до дверей. Я різко кличу його.
— Гей, ти куди?
— Подарунок. Для подружки.
— Більше жодних прогулянок, ти втомився.
— Тьху! Ти не мій тато, не кричи.
— А що далі? Лишайся тут, і край.
Я підвищую на нього голос, що, загалом, не дуже розумно. Перепрошуючи, я намагаюся переконати свого товариша, що зранку голова мудріша.
Я мав би бути обережнішим. Ніколи не знаєш, що ховається за прізвиськами, ніколи не знаєш, як люди інтерпретують наші зауваги, що роблять з ними далі. Траплялося допомагати парам у кризі, і насправді вони роблять не те, до чого приходять в обговоренні. Я можу звинувачувати лише себе самого. Усе більше Пенелоп розпускають зіткане полотно: а чи аж так погано бути покинутою дружиною? І протверезілих Уліссів не меншає. Спершу їхні печалі мене доймали, а тепер зворушують. Я жую жуйку, я рухаюсь по колу, а висновок той самий. Я ще тільки учень чародія.
Б’єро знову ліг, підклав свій рюкзак під голову, як подушку, а своєю пуховою курткою скористався як ковдрою. Уві сні він чинив страшенний галас. Це схоже на акордеон із металолому, міха якого намокли під дощем. Мені байдуже. Мої м’язи зводить від болю, я цю ніч не спатиму.
На сніданку зясовується, що Гун зник. Юлія бухтить, звертаючись до нас із банальними погрозами.
— Ви дочекаєтесь, що я водитиму вас на мотузках. Не можна залишити вас на якісь дві хвилини, Господи...
Я не протестую. Зараз не на часі звинувачувати її. Юлія не дурна і, певне, усвідомлює, що знову провалила виконання своїх основних обов’язків. І от, замість іти до великої зали, де ми сподівалися випросити апельсиновий сік із тістечками, ми організовуємо щось на кшталт облави. Поліна на поверсі, ми з Б’єро в цоколі, Юлія на подвір’ї готелю. Б’єро, намастивши губи зубною пастою, здригається від радості.